Про дружбу, друзів, дружелюбність і недружелюбність, нетовариськість в ставленні до друзів
4. ВИСЛОВИ ВІДОМИХ ЛЮДЕЙ ПРО ДРУЖБУ
ПРО СИЛУ СПРАВЖНЬОЇ ДРУЖБИ
Дружба є рівність.
Піфагор
Друзі - це одна душа, яка живе у двох тілах.
Арістотель
Цицерон
Ми вибираємо не випадково один одного... Ми зустрічаємо тільки тих, хто вже існує в нашій підсвідомості.
Зігмунд Фрей
Дружба може з'єднувати лише гідних людей.
Марк Туллій Цицерон
Дружба схожа на дерево, в тіні якого шукаю перепочинку.
Сем’юель-Тейлор Колрідж
Де б ми не були, з друзями завжди відчуваємо себе як вдома.
Генрі Драммонд
Дружба подвоює радості і скорочує наполовину прикрості.
Френсіс Бекон
Справжня дружба - як імцне здоров'я. Ми рідко усвідослюємо її цінність, поки не втратимо її.
Чарльз Колтон
У СПРАВЖНЬОЇ ДРУЖБИ - СПРАВЖНІ СТОСУНКИ
У дружбі немає місця ні брехні, ні нещирості - вона прямолінійна і йде від серця.
Марк Туллій Цицерон
Друзі завжди чесні один з одним. Навіть якщо правда ранить.
Сара Дессен
Чесність не принесе вам багато друзів, але ті, що з’являться, будуть справжніми.
Джон Леннон
Самий небезпечний ворог, це заздрісний друг.
Омар Хайям
Дружба закінчується там, де починається недовіра.
Сенека
Довіра - перша умова дружби.
Жан де Лабрюйєр
У дружбі немає ніяких розрахунків і міркувань, окрім неї самої.
Мішель де Монтень
Дружба полягає у тому, щоб забувати те, що ти віддаєш, і завжди пам'ятати, що ти отри-муєш.
Олександр. Дюма
Безкорислива дружба - найрідкісніша і прекрасна річ у житті.
Девід Бернс
В дружбі немає ні боржників, ні доброчинців.
Ромен Роллан
Дружба - це відповідальність, а не привілей.
Халіль Джебран
Себялюбство - отрута для дружби.
Оноре де Бальзак
КОЛИ ДРУГ - СПРАВЖНІЙ
Справжні друзі цінніші від будь-яких речей.
Геродот
Справжній друг - той, хто залишається з вами тоді, коли від вас іде весь світ.
У. Вінчеллі
Справжній друг пізнається в біді.
Езоп
Друг - це той, поруч з ким ти наважуєшся бути самим собою.
Генрі Фред Крейн
Друг - це той, поруч з ким я можу розмірковувати вголос.
Ральф Волдо Емерсон
По-справжньому близька людина – це та, яка знає твоє минуле, вірить в твоє майбутнє, і приймає тебе таким, який ти є.
Фрідріх Ніцше
Омар Хайям
Тільки справжній друг скаже нам, що у нас бруд на обличчі.
Сицилійське прислів'я
КОЛИ ДРУГ – НЕДРУГ
Людина, яка лестить другові, розстеляє сіті перед його ногами.
Притчі 29:5
Самий небезпечний ворог, це заздрісний друг.
Омар Хайям
Немає нічого небезпечнішого ніж підступний ворог, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга.
Григорій Сковорода
Ніколи не перебільшуйте дурість ворогів і вірність друзів.
Михайло Жванецький
Фальшивий друг схожий на тінь, яка йде за нами, поки триває сонце.
Карло Доссі
Щастя приносить друзів, а нещастя – їх перевіряє.
Стефан Цвейг
Перед тим як вилити душу, переконайся, чи «посудина» не протікає.
Бернард Шоу
Коли ти піднімаєшся, друзі узнають, хто ти. Коли ти падаєш, ти узнаєш, хто друзі.
Майк Тайсон
Боягузливий друг страшніший за ворога, бо ворога побоюєшся, а на друга надієшся.
Лев Толстой
Коли тебе зрадили – це все одно, якби руки зламали. Пробачити можна, але щоб обійняти, вже не вийде.
Лев Толстой
Не бійтесь ворогів, бійтесь друзів. Зраджують друзі, а не вороги.
Омар Хайям
Жени друзів, що зрадили тобі один раз. Хто зрадив раз, продасть тебе і двічі.
Омар Хайям
Я байдуже ставлюсь до ножових ударів ворога, але мені болісний укол друга шпилькою.
Віктор Гюго
Зазвичай удар у спину отримуєш від того, кого закривав грудьми.
Ельчин Сафарлі
Не можна повертатися до зрадників. Лікті кусайте, землю жуйте, але не повертайтесь туди, де вас колись зрадили.
Жан Рено
ХОЧЕШ СПРАВЖНЬОЇ ДРУЖБИ – БУДЬ САМ СПРАВЖНІМ
Хороші друзі дістаються тому, хто сам уміє бути хорошим другом.
Нікколо Макіавеллі
Дружба подібна до скарбу: його не можна взяти більше ніж ти поклав.
Осип Мандельштам
Єдиний спосіб знайти друга - самому ним стати.
Ральф Волдо Емерсон
Друг - це найкраще, що в тебе може бути, і найкраще, чим можеш бути ти.
ДугласПейджест
5. НЕВІДОМІ АВТОРИ ПРО ДРУЖБУ
ПРО СИЛУ СПРАВЖНЬОЇ ДРУЖБИ
Дружба – як смарагд. Зустрічається дуже рідко, коштує дуже дорого, а підробок має дуже багато.
Не обов’язково мати крила, щоб літати. Треба мати в житті людей, які впасти не дадуть.
У СПРАВЖНЬОЇ ДРУЖБИ - СПРАВЖНІ СТОСУНКИ
Бережіть людей, яким можна сказати: «А пам’ятаєш?»
Фальшиві друзі вірять в плітки про тебе, правдиві вірять в тебе.
КОЛИ ДРУГ СПРАВЖНІЙ
Друг – це людина, яка не дозволяє про вас говорити погані речі у вас за спиною.
Друг – це не той, хто рахується в тебе в друзях, а той, хто не забуває про тебе.
Хороші друзі, як зірки. Ти їх не завжди бачиш, але знаєш, що вони є.
Справжній друг не той, хто тримає твою руку, а той, в кому ти впевнений, що він її не відпустить, коли ти будеш висіти над прірвою.
КОЛИ ДРУГ – НЕДРУГ
Погано, коли у тебе немає друзів. Але набагато гірше, коли ти думаєш, що вони у тебе є.
Не біда, якщо немає друзів. Біда, якщо вони фальшиві і продажні.
Важливий не той, хто був з тобою спочатку, а той, хто буде з тобою до кінця
У батьків є особливий дар, помічати фальшивих друзів раніше, ніж ти.
Друзі пізнаються в біді. І чим складніша біда, тим точніше йде сортування.
Важкі часи теж бувають корисними, вони показують нам, хто наші справжні друзі
Іноді треба бути кораблем, що топиться, щоб від тебе втекли всі щурі.
Неважливо скільки у тебе друзів. Важливо – скільки з них допоможуть тобі в скрутну хвилину і скільки згадають про тебе, коли їм добре.
Хто перестав бути твоїм другом, той ніколи ним не був.
Друзів вибираємо ми самі, а кращих залишає час.
Не варто перепливати океани для тих, хто не переступив би задля вас через калюжу.
За п’ять хвилин сварки можна дізнатись про людину більше, ніж за п’ять років дружби.
Гірше розумних ворогів є хитрі друзі.
Дружба закінчується, коли ти розумієш, що другом був тільки ти
Тих, хто сидить у тебе за столом, не спіши називати другом. Друзів перевіряють не вином, а горем, допомогою, роками.
Не бійся втратити тих, хто не злякався втратити вас. Чим яскравіше горять мости за спиною, тим світліша дорога життяє
«Відрубай» відношення і ніколи не відновлюй спілкування з тими, хто тебе зрадив, облив брудом, обхитрував, бо ці люди не міняються.
Якщо ваша кава охолола, не варто її підігрівати. Смачною вона вже не буде. З людьми так само…
Ніколи не жалій ворога, який був тобі колись другом. Був би він другом, ворогом би не став.
Виховайте в собі одну дуже важливу рису характеру. Ніколи не з’ясовуйте відносини з людьми, які вас розчарували. Ніколи не повертайтеся в ті місця, де вам було погано. Ніколи не просіть тих, хто відмовив одного разу. І більше ніколи не підпускайте близько тих, хто вас зрадив. Ніколи!!!
6. ДРУЖНЄ КОЛО
Дружить хмарка з дощиком:
Носить воду горщиком.
Дощик - із травичкою,
А трава - з копичкою,
А копиця - з коником,
Що гасає з дзвоником.
А іще - з телятком,
Баранцем, лошатком.
Всі вони - з Даринкою,
Дівчинка - з хмаринкою,
З тою, що із дощиком
Носить воду горщиком.
Ось замкнулось дружнє коло,
Подружились всі довкола.
Леся ВОЗНЮК
7. ДЖМЕЛИК І МЕТЕЛИК
Прилетів малий Метелик,
А у нього друг є Джмелик.
І удвох вони літають -
З квіточок пилок збирають!
Ось потрапив в сіть Метелик
Павукову… Де ж той Джмелик?
“Друже, порятуй! - кричить, -
Дорога є кожна мить!”
Поспішив до нього Джмелик:
“Ось і я, малий Метелик!
Зараз я тебе врятую -
Павукову сіть зруйную!”
Знов літає наш Метелик!
Справжній друг у нього Джмелик!
Юлія ЕНЕЙ
8. НЕВІДОМІ АВТОРИ ПРО ДРУЖБУ
Є чарівне слово «дружба»,
Знаємо ми це усі.
Дружать ноти зі словами
І складаються в пісні.
Дружбу треба поважати,
Дружбу треба берегти.
Дружать всі малята,
Подружились я і ти.
Дружать квіточка і бджілка,
Дружать в небі місяць, зірки,
Дружать море й кораблі.
Пори року — на землі.
Дружить поле з колосками.
Дружать літо і тепло.
Дружить осінь із дощами,
Дружать щастя і добро.
* * *
Якщо друг у тебе є,
Життя радісним стає.
Разом можна все зробити.
Тож без друга не прожити!
Дружать хлопчики й дівчатка,
В лісі дружать всі звірята,
Дружать ріки і струмки,
Дружать гори і горбки.
Дружать стежки і дороги.
Колоски дружать у полі,
Пташенята — у гнізді,
Дружать риби у воді.
Дружать квіти біля школи
І не сваряться ніколи.
Он троянда задивляється,
Як ромашка усміхається.
Хмарки дружать в небесах
І дерева — у садках.
Сонце дружить з усіма
І для всіх воно сія.
І дорослі дружать й діти,
Як нам цьому не радіти?
Де в сім’ї любов і ласка,
Там панує мир і щастя.
Дружить голуб і голубка,
Дружать лебідь і лебідка
Дружать зайчики малі.
Дружать діти на землі
* * *
Якщо друг у тебе є,
Люби його над усе.
Ти не зрадь його ніколи,
Помагай йому в усьому.
Вислухати його вчись
З ним секретом поділись
I цукерку вдвох ви з’їжте
Яблуко навпіл розріжте.
Якщо дружить увесь клас,
Успіх буде повсякчас.
Все вам легко удається,
Весело усім живеться.
Якщо друг тебе почує,
Твоє серце не сумує.
Горе зменшиться удвічі,
Радість загляне у вічі.
* * *
Міцна дружба переможе
І тривоги, і хворобу.
Що одному не під силу,
Те гуртом ми зробим сміло.
Якщо хочеш мати друга.
То поводься чемно дуже.
Віддай частину свого серця
Тому, хто другом твоїм зветься
Не завжди легко все дається.
Але, як треба, чимсь пожертвуй.
Щоб друга виручить з біди.
Ти пам'ятай про це завжди.
Отже, друже, я попрошу
Зарубай собі на носі:
Добре там жити,
Де вміють дружити.
* * *
В житті усім потрібна дружба:
І для розваг, і для журби.
Із другом легше в світі жити,
Але й дружити треба вміти.
Слід другові допомагати,
В пригоді завжди захищати,
Слід жарти друга розуміти
Й самому жартувати вміти.
Коли ж якесь нерозуміння,
Потрібно виявить терпіння.
При сварці – швидше помиритись –
Не варто з друзями сваритись.
* * *
Людина може жити й не тужити,
Коли умітиме по справжньому дружити.
Бо друг в житті – це вам не просто так,
А це, напевно, що від Бога знак.
Товариша не можна ображати,
Його потрібно вміти поважати.
Не кидайте ви друга у біді –
Він допоможе й вам колись тоді.
Умійте й порадіти ви за друга,
І ви забудете відтак, що таке сум і туга
Робіть добро й великі і малі,
І будуть друзями всі люди на землі.
9. ВСІ ДИВУЮТЬСЯ ТІЙ ДРУЖБІ
Хто сказав, що кіт й собака
Лиш гризуться, вороги?!
То брехня! Брехня невдячна!
Тільки гляньте, які ми
Солоденькі, милі, дружні,
Разом всюди як сім'я!
В свята разом, разом й в будні,
Де собака, там і я.
Ще забула нагадати -
Киця я і Мурка звусь.
Ну а друга мого звати
Просто Барсик. Та чомусь
Всі дивуються тій дружбі,
І не вірять в нас... А жаль.
Ми на святі, чи на службі -
П'ємо часто м'ятний чай.
Чай нас трохи заспокоїть...
Ну не вірять! Ну і що?!
Ми щасливчики у долі,
Бо не кожному дано
Мати Барсика такого,
Ну а Барсику мене.
Мабуть, добре й тому дому,
Де така краса живе.
Марина СЕМЙОНИК
10. ПІСНЯ ПРО ДРУЖБУ
Слова: Марія Ясакова
Музика: Ольга Янушкевич
Знають всі коли є друг –
Все світлішає навкруг,
Якщо сам не підведеш –
Друзів більше ти знайдеш.
Приспів:
Дружать сонце і земля,
Дружать луки і поля,
Дружать діти на землі
І великі, і малі!
Разом ходим на гурток,
Поспішаєм на каток.
Нам незгоди не страшні –
З другом весело мені.
Приспів:
Де єднає дружба всіх –
Там лунає пісня й сміх,
Свято нам несуть у дім –
Буде весело усім.
Приспів:
11. НОВИХ ДРУЗІВ МАЙ, А СТАРИХ НЕ ЗАБУВАЙ
У садку маленька Міла
Із Тетянкою дружила,
А як в перший клас пішла,
Іншу подругу знайшла.
І відтоді більше Міла
До Тетянки не дзвонила,
Дуже рідко з нею грала,
У дворі не помічала.
Мама Міли все зітхала,
Ну а потім їй сказала:
«Як же може таке бути ?
Кращу подругу забути?»
Опустила очі Міла,
Бо нарешті зрозуміла,
Що поводилась погано
І образила Тетяну.
Мама Мілу обійняла
Та серйозно їй сказала:
«Нових друзів, доню, май,
А старих не забувай!»
Ольга НАУМЕНКО
12. УСМІШКА
Слова: Михайло ПЛЯЦКОВСЬКИЙ
Музика: Володимир Шалінський
Від усмішки хмарний день ясніш,
Від усмішки засія веселка в небі…
Поділись усмішкою щедріш
І вона не раз повернеться до тебе.
Приспів:
І тоді хмарок склика
В танець музика дзвінка
І на скрипці грає коник найніжніше
Із блакитного струмка починається ріка
Ну а дружба починається з усмішки
Від усмішки сонячної вмить
Найсумніший дощик плакать перестане
Сонний ліс ураз загомонить
І заплеще, мов долоньками, литками.
Приспів:
Від усмішки йде до всіх тепло –
До слона і навіть до малої мишки.
То нехай, щоб добре всім було,
Ніби лампочки, вмикаються усмішки!
Приспів:
13. МИРИЛКИ
Дай скоріш мізинчик свій,
Зачепи його за мій.
Мізин-мізин-мізинець –
Помирив нас, молодець!
* * *
Подивися просто в очі;
Я сваритися не хочу.
Я образить не хотів,
Ненароком зачепив.
Просто в очі подивись
І зі мною подружись.
* * *
Битися - не билися,
Трохи посварилися,
Потім посміялися,
Друзями зосталися.
Помирились ми з тобою -
Не розлити нас водою.
* * *
Через тин вишня похилилася,
А дружка з дружкою посварилася.
- Тобі яблучко, мені грушечка,
Не сварімося, помирімося,
Моя подружечко, обнімімося!
* * *
Мир миром,
Пироги з сиром,
Вареники в маслі,
Ми - дружечки красні!
Поцілуймося!
* * *
Досить лаятись і злитись!
Ну, давай скоріш миритись!
Геть, образа відійди,
Жде нас дружба назавжди!
20. ХТО ДРУГА В БІДІ ЗАЛИШАЄ
Лиш сонечко літнє забарвило схід,
Загін піонерський пішов у похід.
Сьогодні повинні юннати
Колекцію листя зібрати.
До лісу, до лісу їм стелиться путь.
В загоні два друга Івасі ідуть.
В загоні два друга Івасі, -
Обидва у п’ятому класі.
І в лісі удвох ті Івасі були.
Далеко-далеко вже хлопці зайшли.
Та раптом хрустіння почули -
Щось нібито сіре майнуло.
Івась як побачив, і з криком: «Вовки!» -
Він друга залишив, а сам навтіки.
Побіг, і спіткнувся, і впав у ярок,
І лоба набив об дубовий пеньок.
Лежить наш Івась і зітхає.
Аж чує: товариш гукає.
За хвилю товариша ніжна рука
Уже доторкнулась до лоба дружка.
Він рану Івасю бинтом пов’язав
І щиро отак боягузу сказав:
- Ти, певно, прийняв з переляку
За сірого вовка собаку?
Як вовка боїшся, то дома сиди.
Як вовка боїшся, у ліс не ходи.
Хто ж друга в біді залишає,
То сам у біду потрапляє!
Грицько БОЙКО
21. Ох, невесело Наталці:
Рукавички загубила.
Може, десь лежать у балці, -
Сніжки там з дітьми ліпила.
Ох, невесело Наталці:
Не знайшлись вони, пухнасті.
Йде додому - мерзнуть пальці.
Хто поможе у нещасті?
Стрів її на стежці Вова,
Дівчинку хлопчині жалко.
Рукавички зняв і мовив:
- Ось мої… Погрійсь, Наталко!
Степан ЖУПАНИН
22. ОХ І АХ
Ох, здружилися удвох
однолітки Ах і Ох.
Де лиш Ах не ступить крок,
там за ним вже тупа й Ох.
Ах до Оха звик, що - ах!-
де лиш Ох, там зразу й Ах.
Ось, візьмім, наприклад, нині:
на широкій на долині
ясинець, як скло, блищить -
ген за Охом Ах біжить!
- Ох, як гарно! - Ох тут оха.
Ах кружля навколо Оха.
- Ох! - кричить до Аха Ох.-
Ми проломимось удвох!
Бачиш, гнеться лід за мною:
їдь тамтою стороною!
- Ах, який ти боязливий!-
Ах викрикує щасливий.-
То ж цікаво буде, Ох,
як проломимось удвох!
- Ах! - і Ах не спохватився -
тріснув лід - і провалився...
- Ох! - біжить до Аха Ох. -
Якось вилізем удвох!
о на те у світі друзі,
щоб разом у щасті й тузі!
Володимир ЛУЧУК
23. З ДОБРИМ ДРУЖИСЬ, А ЛИХИХ СТЕРЕЖИСЬ!
Добра мавпочка одна
В теплих тропіках жила.
З усіма вона дружила,
Навіть з хижим крокодилом.
Та не вірили звірята
В дружбу з ворогом затятим.
Мавпу всі застерігали
І отямитись благали.
Мавпа слухать не хотіла
І за звичкою ходила
До зубастого у гості,
На занедбаний півострів.
Та прожерливий гурман
Мав усе ж таки свій план.
І якось під час вечері
Нею ледь не повечеряв.
Мавпа дивом уціліла
І нарешті зрозуміла:
Тільки з добрими дружись,
А лихих всіх стережись!
Ольга НАУМЕНКО
24. ЯКЩО ДРУГ ТВІЙ У БІДІ
...Я признаюсь вам відверто,
Що боюся злющих псів.
Тільки раз на мого друга
Пес кудлатий налетів.
Мав він зуби, як у вовка
Знай підстрибує, гаса.
Та не думаючи довго,
Кинувсь я на того пса.
Його вдарив раз і в друге
Не боявся я тоді.
Бо хіба ж покинеш друга,
Якщо друг твій у біді!
Петро СЛОБОДКІН
25. КАЗОЧКА ПРО ДРУЖБУ
Щоранку Борсучок Єгор робить зарядку.
Раз-два лап- ками, три-чотири хвостиком…
Після неї він іде збирати росу й чаювати із Сонечком.
Та якось одного дня Борсучок зник. Сонечко розгублено ходило лугом і чекало на друга. Єгор не прийшов.
- Що трапилося? - почало хвилюватися світило. Квіточки, яких теж здивувала відсут-ність Борсучка, запропонували:
- Треба з’ясувати причину. Попросімо мишку збігати до Єгора.
Сіренька голівкою на знак згоди кивнула, хвостиком махнула й побігла до нірки Бор-сучка.
- Тук, тук, тук, - постукала у дверцята. - Є хто вдома?
- Заходьте, - почулося зсередини.
Мишка дверцята відчинила й забігла в хатинку. Там у ліжечку лежав Борсучок.
- Тебе всі шукають, - пропищала мишка. Єгор сумно зітхнув:
- Нездужаю я. Ніжка болить.
Сіренька ніжку оглянула, носиком повертіла й сказала:
- Я незабаром повернуся. Чекай на мене! Єгор усміхнувся: «Не забули про мене дру-зі».
Мишка побігла до квіточок і розповіла про хворобу Борсучка. Тут якраз і Сонечко пі-дійшло.
Вислухавши сіреньку, світило дістало промінчика:
- Візьми. Він усі хвороби зцілює.
- А що з ним робити? - запитала мишка.
Поклади поряд із хворою ніжкою, - порадило Со нечко.
- Гаразд, - кивнула сіренька і швиденько побігла до нірки хворого.
Незабаром усі побачили Єгора. Він щасливо усміхався.
- Я знову здоровий! - ви гукнув Борсучок.
- Ура-а! - заплескали пе люсточками квіточки.
- Ура-а, - щасливо усміх нулося Сонечко.
Усі раділи й веселилися.
Друзі знову були разом!
За Наталею ГУРКІНОЮ
26. СІМ ЛОЗИН
(Казка)
Було це чи не було, жив колись один чоловік, і мав він семеро синів. Брати були не-розлийвода: разом їли-пили, разом сумували й раділи, разом на полювання ходили. Не те що серед людей, а навіть серед звірів не було сили, здатної подолати їх.
Спливали місяці, роки, всі брати поженились, у них народилися діти. Кожен звив своє гніздо, й не зоглянулися вони, як відцуралися один від одного.
Батько постарів і жив сам.
Часом діти приходили до батька, та вже не було між ними ні колишньої злагоди, ні дружби.
Бачить батько, що коли й далі так буде, стануть вони зовсім чужими між собою.
Покликав він якось усіх синів до себе та й каже:
- Сини мої, завтра кожен принесіть мені по гранатовій лозині товщиною з палець.
- Гаразд, тату,- відповіли сини та й пішли.
Уранці кожен з них приніс по лозині. Батько взяв ті лозини докупи й посередині міц-но зв’язав мотузом.
- А тепер, сини мої, - звелів батько, - я хочу побачити, чи подужає хто з вас перелама-ти цей пучок лози.
Кожен син брав той пучок і, хоч як старався, не міг виконати батькового побажання. Тоді батько розв’язав пучок і роздав кожному сину по лозині.
- Ану побачу, чи хоч одну лозину ви подужаєте переламати?
Сини виконали батьків наказ та й питають:
- То й що з того, що ми переламали ці лозини?
- Ці сім лозин, - відповів батько, - це ви сім братів. Якщо ви триматиметесь купи, ніх-то вас зламати не зможе, як і оці сім лозин. А ви роз’єдналися, кожен себе глядить, через те у вас нема того ладу, що був раніше.
Послухали сини батькової поради й з того дня почали знову жити в мирі й злагоді.
27. ПРИГОДА З КЛЕШНЕЮ
(Казка)
Сталася біда: рак відламав клешню. Незручно йому стало. Позадкував з горя в най-глибшу кам’яну ущелину. Зажурився: як тепер жити?
Розшукали його вірні друзі та й кажуть, що клешня виросте, треба лише працювати.
Не повірив рак, гадав - заспокоюють. Але надія з’явилась. Почав потихеньку нову хатку собі будувати. За роботою час минав швидко.
Якось відчув рак: росте клешня! Спробував - і рухати нею можна! Зрадів вусань, але жалкував, що мала дуже.
А вірні друзі радили працювати й далі.
Рік трудився, другий… І знов у рака пара дужих клешень!
За роботою незчувся, як клешня відросла.
За Василем СТРУТИНСЬКИМ
28. ПРО ДІВЧИНКУ НАТАЛОЧКУ ТА СРІБЛЯСТУ РИБКУ
(Казка)
У гірському глибокому озері жила маленька срібляста рибка. По тому самому озеру плавав великий білий лебідь з довгою шиєю і могутнім дзьобом.
Одного разу зустрів лебідь рибку і хотів її з'їсти.
Стала срібляста рибка проситися.
- Не їж мене, лебедю, красеню білокрилий, велетню чорнодзьобий!
Сказав тоді лебідь:
- Дістань мені черевички, бо лапи мої у воді мерзнуть. Дістанеш, тоді я тебе не їсти-му. Не дістанеш - з'їм.
Швидко попливла рибка по озеру шукати черевички. Кругом побувала, на дно спус-тилася, ніде черевичків для лебедя не знайшла. Підпливла тоді до берега під очерет і за-плакала.
Почула той плач жаба-крекотушка і питає:
- Рибко срібляста, чого ти плачеш?
Розповіла рибка жабці про своє, горе.
- Я тобі допоможу, - сказала зелена жаба, - підожди мене тут.
Залишила рибку між очеретами, а сама на берег виплигнула і заквакала: "Ква-ква, ква-ква, ква-ква!"
Почув це горобчик-молодчик, що сидів на високій вербі, і у відповідь зацвірінчав: "Цвірінь-цвірінь, цвірінь-цвірінь!"
Розповіла жаба горобчикові про біду сріблястої рибки і попросила допомогти дістати черевички.
Полетів тоді горобчик-молодчик в садок, де гуляла маленька дівчинка Наталочка.
Як довідалась Наталочка, і до лебідь рибку хоче з'їсти, швиденько принесла горобчи-кові свої червоненькі черевички і наказала: "Лети швидше, швидше, щоб рибку врятува-ти!" Горобчик-молодчик полетів і оддав черевички зеленій жабці-скрекотушці.
Жабка плигнула у воду і подала їх рибці сріблястій.
Зраділа рибка, зараз же попливла до лебедя. Черевички ті лебедеві дуже сподобалися, і він пообіцяв тую рибку сріблясту не чіпати.
Переказала свою подяку срібляста рибка жабці-скрекотупщі.
Жабка - горобчикові-молодчикові.
А горобчик - Наталочці. Микола ТРУБЛАЇНІ
29. РІПКА
(Казка)
Був собі дід Андрушка, а в нього – баба Марушка, а в баби – донечка Мінка, а в дочки – собачка Хвінка, а в собачки – товаришка, киця Варварка, а в киці – вихованка, мишка Сіроманка.
Раз весною взяв дід лопату та мотику, скопав у городі грядку велику, гною трохи на-носив, грабельками підпушив, зробив пальцем дірку та й посадив ріпку. Працював дід не марно: зійшла ріпка гарно. Щодень ішов дід у город, набравши води повен рот, свою ріп-ку поливав, їй до життя охоти додавав.
Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка, була, потім, як буряк, потім, як кулак, потім, як два, а наприкінці стала така, як дідова голова…Тішиться дід, аж не знає, де ста-ти. «Час, – каже, – нашу ріпку рвати!» Пішов він на город – гуп-гуп! Узяв ріпку за зеле-ний чуб: тягне руками, уперся ногами, – мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у зем-лі, як пень.
Кличе дід бабу Марушку: «Ходи, бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за плече. Тягнуть, аж піт тече. Смикає дід ріпку за гичку, смикає баба діда за сорочку, працюють руками, упираються ногами. Промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе баба дочку Мінку: «Ходи, доню, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку. Тягнуті, руками, упираються ногами.
Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе дочка собачку Хвінку: «Ходи, Хвіночко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку. Тягнуть руками, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе собачка кицю Варварку: «Ходи, Варварочко, не лежи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка ба-бу – за торочку, собачка дочку – за спідничку, киця собачку за хвостик. Тягнуть і руками, і зубами, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе киця мишку Сіроманку: «Ходи, Сірочко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку, киця собачку – за хвостик, мишка кицю – за лапку.
Як потягли – та й покотилися.
Упала ріпка на діда Андрушку, дід – на бабу Марушку, баба – на дочку Мінку, дочка – на собачку Хвінку, собачка – на кицю Варварку, а мишка – шусть у шпарку!
Іван ФРАНКО
30. ЧИЖ ТА ГОЛУБ
Весною Чижик молоденький,
Такий співучий, проворненький,
В садочку все собі скакав
Та якось в западню й попав;
Сердега в клітці рветься, б’ється…
А Голуб бачить та й сміється:
- А що? Попавсь? От тобі й на!
Вже, певно, голова дурна…
Не бійсь, мене б не піддурили,
Хоч як би не хитрили,
Бо я не Чижик! Ні… оце! -
Аж гульк - і сам піймавсь в сильце.
Ото на себе не надійся,
Чужому лихові не смійся!
Леонід ГЛІБОВ
31. СНІГУР ТА ЩИГЛИК
Снігурчик бідний у сильце попався,
А Щиглик-молодець,
Той жвавий джигунець,
Дививсь на його та сміявся:
- Оце так мудрагель з тебе!
Ну як-таки не вгледіти себе,
Біди не встерегтись!
Щоб так в лиху попасти штучку,
Як в ятір ловлять ту дурную щучку!
Се бачив я колись,
Такого цілий вік боявся, -
Ось бач, і не попався! -
Так Щиглик промовляє
Та все собі стрибає.
Аж гульк!.. Ох, лишенько тяжке!
Се що таке?!
В якусь-то сіточку Щигол ускочив
(Немов собі наврочив!).
Тепера сіпає і сяк і так,
Не вирве ніжки вже ніяк!
Хоч борсався й мотався,
Та в сіточці остався.
Ото тобі, козаче:
Із лишенька чужого,
Із горенька тяжкого
Не смійся, небораче!
Олена ПЧІЛКА
32. ФАЛЬШИВІ ДРУЗІ
(Байка)
Двоє друзів тихо йшли полем попід гаєм.
Раптом дивляться: ведмідь з яру вибігає.
Перший вигукнув: «Біда! Буде нам рахуба!» –
Кинув друга і прижком вискочив на дуба.
Другий скрикнув і упав на краю дороги,
З переляку задубів і відкинув ноги.
До лежачого ведмідь підійшов поволі;
Довго нюхав, потім чхнув та й побрів по полю.
Зліз із дуба той що втік. «Ти живий? – питає, -
Ну й великий же ведмідь! Більших не буває!
Як же він тебе не з’їв, мабуть неголодний».
«Ні, друзяко, видно, він, - добрий, благородний.
Ти повіриш, розмовляти вміє по – людському.
Він обновах мене й говорив при тому:
“Ти дружи з людьми, та знай – совісті немає
Той, хто в горі та біді друга покидає.”
Байку вигадав Езоп, цим себе прославив
А мораль ведмідь сказав. Крапку я поставив!
Павло ГЛАЗОВИЙ
33. ДВОЄ ПРИЯТЕЛІВ І ВЕДМІДЬ
(Притча)
Двом приятелям випало одного разу йти вкупі з села до міста. Дорога пролягала через густий ліс.
- А чи не спіткає нас яке лихо в путі? - питає один. - Ану ж нападе дикий звір?
- Нема чого боятися. Коли що й трапиться - нас двоє, будь-кому дамо відсіч.
Невдовзі дісталися приятелі лісу й пішли попід високими деревами. Аж раптом звід-ки не візьметься ведмідь. Один з приятелів, ледве його побачив, кинувся до високого де-рева і вмить видерся під самісінький вершечок. Він знав - ведмідь високо не вилізе.
Другий ішов трохи позаду й розглядався по боках. А коли помітив звіра, було вже пізно. Видиратися на дерево - марна справа, ведмідь наздожене. Треба придумати щось інше. І чоловік упав додолу та прикинувся неживим, бо знав - ведмідь ніколи не чіпає мертвого.
Ведмідь підійшов і вгледів його. Тихенько нахилився над головою. Чоловік затаму-вав подих. Обнюхав його ведмідь, бачить - не дихає, то й подумав, що мертвий. Ведмідь і подався своєю дорогою.
Підвівся чоловік, нажаханий, блідий, не вірячи самому собі, що врятувався від вед-межих обіймів.
А приятель усе те бачив з дерева і коли оговтався, зліз із дерева, підійшов та й каже:
- Коли б ти знав, як злякався я за тебе! Дуже радий, що ти врятувався, братику мій! Ну, а тепер розкажи, що тобі шептав на вухо бурмило, коли нахилився до тебе? Цікаво послухати!
- Сказав, щоб я ніколи не ходив нікуди з приятелями, які в скруті кидають мене само-го і чимдуж тікають, рятуючи власну шкуру.
- Отак і сказав? - засміявся здивовано приятель. - Ти ба, який розумний!
- Отак. І він має слушність, бо друзі пізнаються в біді.
ЕЗОП (переклад В.ЗАБАШТАНСЬКОГО
34. СКІЛЬКИ ЛЮДИНІ ПОТРІБНО ДРУЗІВ
(Притча)
Учень прийшов до Вчителя і запитав його:
- Вчителю, скільки друзів повинно бути у людини – один чи багато?
- Все дуже просто, – відповів Учитель, - зірви мені он те червоне яблуко з верхньої гілки.
Учень задер голову і відповів:
- Але воно дуже високо висить, Учителю! Мені не дістати.
- Поклич друга, нехай він допоможе тобі, - відповів Майстер.
Учень покликав іншого учня і став йому на плечі.
- Мені все одно не дістати, Учителю, - промовив засмучений учень.
- У тебе більше немає друзів? - посміхнувся Учитель.
Учень покликав ще приятелів, які крекчучи стали підійматися один одному на плечі та спини, намагаючись побудувати живу піраміду. Але яблуко висіло занадто високо, пі-раміда розсипалася, і учень так і не зміг зірвати жадане яблуко.
Тоді Вчитель покликав його до себе:
- Ну, ти зрозумів, скільки людині потрібно друзів?
- Зрозумів, учитель, - сказав учень, потираючи забитий бік, - багато - щоб усі разом ми змогли вирішити будь-яку проблему.
- Так, - відповів майстер, засмучено похитуючи головою, - дійсно, потрібно багато друзів. Щоб серед усього цього збіговиська гімнастів знайшовся хоча б один розумний чоловік, який здогадався б принести драбину!
Борис КРУМЕР
35. УРОК НАМ УСІМ ВІД МУРАХ
Якось на природі я спостерігав дивовижне видовище.
У мій п'ятилітровий прозорий бачок із водою потрапило кілька десятків мурах.
Спочатку вони борсалися нарізно, але потім поступово почали збиратися в купку.
Мурахи підіймались одна на одну і, як мені спочатку здалося, топили своїх, щоб ви-жити. Яке ж було моє здивування, коли за дві години я побачив цих мурах живими!...
Вони створили маленький плаваючий живий острівець - розташувались один на од-ному у вигляді піраміди. Ті, що були внизу, були у воді, але до певного часу. Їх добро-вільно змінювали мурахи з верхнього ряду, які спускалися у воду. Після цього, втомлені тримати своїх родичів, комахи вилазили на цей живий острівець для відпочинку, щоб потім змінити втомлених.
При цьому жоден із них не намагався швидше піднятися нагору – навпаки, вони пос-пішали спуститися у воду – туди, де було найважче...
Вражений їхньою героїчною самопожертвою та взаємовиручкою я вирішив швидше їм допомогти. Мені вдалося знайти ложку, яка легко входила в шийку посудини.
Коли мурахи побачили порятунок, вони організовано по одному вилізли на сушу, але один, таки знесилений, не зміг зачепитися за край ложки і залишився борсатися у воді. Помітивши це, остання мураха, що замикає колону, повернулася назад. Мурашка стала спускатися у воду, дісталась свого побратима і витягла його.
Ця жива плаваюча піраміда вижила завдяки Взаємодопомозі.
Весь процес спостереження викликав у мене масу почуттів, що змінюються.
Спочатку був осуд, коли я подумав, що мурахи топлять одне одного.
Потім - подив, коли вони залишилися живими після довгого плавання у воді.
Нарешті - захоплення, коли я побачив чітко налагоджену систему взаємовиручки. Кожна комаха знала, що їй треба робити.
Проте останнім почуттям, яке я відчув, була велика прикрість.
Безперервним потоком до мене йшли думки про нашу людську неуважність, байду-жість і недоброзичливість...
Хотілося закричати на весь світ: Люди! Якщо ви не знаєте, як треба жити, навчіться хоча б у мурах! Невже ми гірші за комах?!
Давайте як мурахи...
Пам'ятаймо: Сила в Єдності!
Дмитро ДОНСЬКИЙ
36. СПРАВЖНІ ТОВАРИШІ
Сьогодні в школу не прийшов Павлик, і ніхто не знав чому.
Павлик з матір'ю жив недалеко від школи. На великій перерві з дозволу вчительки до нього пішли Юрко, Маруся і Стьопа.
Діти зайшли в невеликий дворик, пройшли коридором і потрапили до кухні. Посеред кухні стояли ночви. Поряд, на ослоні, лежала купа білизни.
З кімнати почувся тихий жіночий голос:
- Заходьте сюди, заходьте!
У чепурній кімнаті лежала на ліжку жінка з компресом на голові. Біля неї сидів Пав-лик.
- Сідайте, - запросила вона. - Захворіла я не в добрий час. Лікар звелів лежати. Білиз-на з учорашнього дня зосталася, не встигла випрати. Сусідку б покликала - на роботі...
Після уроків Маруся розповіла, чому не прийшов у школу Павлик.
- Не міг він залишити хвору матір, - говорила вона. - Треба нам допомогти йому. Батька ж у нього немає.
З цим усі згодились.
До Павлика пішли Маруся, Оля, Люба, Юрко й Іван. Дівчатка допомогли допрати бі-лизну, помили підлогу, прибрали в кімнатах. Оля принесла букет айстр і поставила його в глечику біля хворої. Юрко з Ванею і Павликом приготувала на кілька днів дров. Нано-сили в діжку води навіть скопали на городі грядку для часнику. Павликова мама щиро дякувала дітям.
Олесь ДОНЧЕНКО
37. ДМИТРО І САШКО
Двоє семикласників, Дмитро і Сашко, схилилися над аркушиками паперу, Сьогодні в класі найвідповідальніша контрольна з математики. Учитель сказав, що письмову роботу посилатимуть у район,
Дмитро - найкращий математик у класі, він уже розв'язав задачу, вже переписує з чер-нетки на чистовик.
Сашка посадили поруч з Дмитром, щоб підтягався. Бо Сашко -тугодум, а й дуже са-молюбивий хлопець. Ніколи не списує, не підглядає. Ось і зараз Дмитро відкрив перед Сашком чернетку. Дивись, ось же розв'язання задачі: досить одним оком глянути, якщо захочеш, і все стане зрозумілим, Та Сашко насупився, вп'явся очима в свій аркушик і на-віть глянути не хоче на роботу Дмитра.
Дмитрові шкода Сашка. Недобре передчуття боляче стиснуло його серце. Знову буде, як і завжди після контрольної: у Дмитра - одинадцять, а в Сашка - трійка.
Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
38. МУШКА
Одного разу Люда прийшла додому і принесла маленьку чорненьку собачку. Вона була брудна, худенька і шкутильгала на передню лапку. Коли дівчинка пустила собачку на підлогу, та підсунула під себе хвору лапку і зі страхом дивилась навкруги.
Матері дуже не хотілось заводити вдома собаку. Прийдеш додому втомлена, а тут ще кімнату прибери, обід приготуй.
Взагалі Мушка була дуже смішною, одне погано, що полохлива. Мабуть, коли вона жила на вулиці, її часто ображали. Бувало, вийде Люда з нею гуляти, а вона всього боїть-ся. Хто-небудь з дітей крикне, а Мушка відбігає в бік, дивиться, куди їй сховатись. В дворі і в квартирі всі сміялися над Людою:
- От собаку завела! Заєць і то хоробріший. Від такої захисту
не чекай.
Та одного разу, коли Люда гралась з дітьми у дворі, з сусід-
ньої квартири вискочив ве-ликий сірий пес. Він загавкав і ки-
нувся на дітей. Діти злякались
і побігли. Люда теж побігла, але за щось зачепилась і впала. Пес
кинувся на Люду. Він був вже готовий вкусити її, але тут виско-
чила Мушка. Ніби чорненький, маленький клубок, гавкаючи, ки-
нулась вона на великого, страшного пса. Пес з подивом подивив-
ся на маленьку собачку, яка, тремтячи від страху, все ж не відсту-
пила і намагалась собою закрити дівчинку.
В цей час підбіг хазяїн собаки. Він схопив пса за ремінець і
відвів його додому, а Мушка підбігла до Люди, почала лизати її
заплакане обличчя.
Після цього випадку Мушку вже ніхто не називав боягузли-
вою, тому що, хоч вона була маленькою і полохливою, але
свою господарку в біді не залишила.
Віра ЧАПЛІНА
39. ГАРНІ ДРУЗІ
Ілько і Олесик – гарні друзі. Всі в класі навіть трохи заздрять їм. Ніколи вони не роз-лучаються: і уроки роблять разом, і додому із школи йдуть разом, і відпочивають теж ра-зом.
Та одного разу, коли Ілько не зміг розв’язати приклади під час самостійної роботи, Олесик не дав йому списати завдання. Хлопці посварилися на перерві. Усі в класі були здивовані: невже ця дружба скінчилась?
Увечері Олесь зайшов до друга, який від своєї образи навіть і бачити його не хотів. Хлопці довго розмовляли, потім годину сиділи над підручником, тренувалися розв’язу-вати задачі.
Наступного дня під час самостійної роботи з математики Ілько не питав Олесика, як розв’язувати задачі, а сам першим виконав усе завдання.
Ілько і Олесик нам усім показали, що справжній друг – не той, хто підказує чи дає списати, а той, хто піклується про тебе, прагне допомогти.
Автор невідомий, твір-роздум
40. ЧОМУ В КУЗЬМИ НЕМАЄ ДРУЗІВ
З Кузьмою в нас не дружать хлопці,
Чому – зміркуйте, читачу.
Кузьма кричить на кожнім кроці,
Що любить правду наче.
І можеш вірити мені –
Кузьма не бреше ані-ні,
Лиш входить вчитель, вже Кузьма
Угору руку підійма:
- А Любомир побив Панька,
В Панька вже гуля от така!
Ми дружно пишемо письмову,
Кузьма підносить руку знову:
- Левко не розуміє правил,
А я списать йому не дав!
Ще не кінчається урок,
Кузьма до столу робить крок:
- На зошит Грицю Гонта Ніла
Навмисне налила чорнила!
Десь коридором йде вожата,
Кузьма біжить доповідати:
- Сьогодні в нас Петро й Панас
Прийшли без комірців у клас!
…Він зовсім не брехун, Кузьма,
А друзів у Кузьми нема!
Інна КУЛЬСЬКА
41. ВОВКИ
- Чого, брате, так збілів?
Що з тобою сталось?
- Ах, за мною через став
Аж сто вовків гналось!
- Бог з тобою... Сто вовків!..
Та б село почуло...
- Та вірно пак і не сто,
А п'ятдесят було.
- Та й п'ятдесят диво в нас...
Де б їх стільки взялось?
- Ну, Іванцю! нехай так,
Але десять гналось.
- Та і десять не було!
Знать, один усього?
- А як один? аби вовк!
Страшно і одного...
- А може, то і не вовк?
- А що ж то ходило?
Таке сиве та мале,
А хвостик, як шило.
Степан РУДАНСЬКИЙ
42. У НОВІЙ ШКОЛІ
Переїхала Нюра на нову квартиру в інший район міста. Шкода їй було розлучатися із старою школою, особливо з подружкою Валею.
У новій школі Нюра нікого не знала. Тому на уроках ні з ким не розмовляла, все при-дивлялась до учнів, до вчительки, до класу.
Якось на великій перерві підійшла до неї однокласниця Галя і питає:
- Ти ще ні з ким не дружиш?
- Ні, - відповіла Нюра.
- І я ні з ким не дружу, - зітхнула Галя. - Погані у нас в класі дівчиська: Ленка - зада-вака, Вірка - хитруля, Надька - брехуха, Ірка - задирака…
Майже всіх дівчат класу перебрала Галя - всі погані виявились. Лише про себе нічого не сказала.
- Просто не знаю, з ким ти зможеш у нас подружити.
- Не турбуйся, - відповіла їй Нюра. - 3 ким дружитиму, я ще не знаю. Зате знаю, з ким мені не треба дружити.
Так чи не так?
43. ДІРЯВЕ ВІДРО
Один раз на тиждень третьокласники приходили ввечері до школи з відрами. Вони поливали маленькі дубки, які росли далеченько від школи – метрів за триста.
Приходив поливати дерева і Микола. Дуже не хотілось йому працювати. Несе Микола відро з водою і всю дорогу від криниці до дубків думає: навіщо я на світ народився? Хіба для того, щоб ці відра носити? Коли наближався день роботи, Микола з самого ранку ду-мав: хоч би сьогодні дощ пішов.
Але дощу не було. Микола почав думати: як би полегшити роботу? І придумав: про-бив цвяхом дірку на дні відра.
Набирає Микола повне відро, але поки донесе – води на дні не залишається. Легко стало хлопцеві.
Одного разу до зелених дубків прийшов дядько Матвій. Всі
в селі поважали дядька Матвія: за подвиги на війні нагородже-
ний він був.
Побачив дядько Матвій відро Миколи, коли хлопчик вилив
під дубок склянку води, поклав йому руку на плече і каже:
- Виверни кишені.
Вивернув Микола кишені в штанах і дивиться на дядька.
Взяв дядько Матвій у Миколи той самий цвях і зробив ним в
кишенях по одній дірці. Вийняв з свого мішка дві пригорщі жо-
лудів, поклав в кишені Миколі і каже:
- Це не жолуді, а патрони. І ти йдеш не воду брати, а несеш
бійцям, які наша місто захищають від ворога, патрони. Якщо
не донесеш, ворог захопить наше місто. Твої рідні і близькі по-
падуть у неволю.
Микола похилив голову, зробив крок, другий, третій. Жолу-
ді всі посипались. Поки дійшов до паркана, не залишилось в
кишенях жодного.
- Подумайте діти до чого можуть призвести такі ваші вчинки, - сказав дядько Матвій дітям і пішов своєю дорогою.
За Василем СУХОМЛИНСЬКИМ
44. ПАЛЕЦЬ У ЧОРНИЛІ
Це сталося в другому класі. На перерві хтось, пустуючи, мазнув чорнилом стінку біля дверей. На стінці лишився слід від пальця.
Задзвенів дзвінок. До класу заходить учителька. Побачила той слід на стіні й питає:
- Хто вимазав стіну чорнилом?
Усі мовчать.
На першій парті сидів Мишко. В нього палець був у чорнилі.
- Це ти? - питає вчителька.
- Ні, не я, - відповідає Мишко.
- Як тобі не соромно! - гнівається учителька. - Нашкодив, ще й не признаєшся.
Мишко стоїть, похиливши голову. Він жде, коли Петро, що сидить за останньою пар-тою, встане й скаже: «Це я мазнув стіну».
Але Петро мовчить, заховавши під парту руку.
Невже він не знає, що так підло чинити?
Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
45. ЧОГО ТИ, ЮРЧИКУ, ПЛАЧЕШ?
Це було в одній середній школі.
За годину до початку занять в школу прийшли чергові – в кожен клас по одному. Чер-гові витирали пил з парт. Мили дошки, поливали квіти.
Черговий четвертого класу хотів переставити стілець біля столу, та ледве доторкнув-ся, як від нього відпала ніжка.
- От халепа на мою голову, - подумав черговий. - Віднесу стілець у третій клас, помі-няю.
Тихенько відчинив двері третього класу, зламаний стілець поставив, а цілий узяв. Черговий там поливав квіти і не помітив нічого.
Та ось черговий третього класу доторкнувся до стільця й від-
пала ніжка. Він подумав: віднесу стілець у другий клас, поміняю.
Тихенько відчинив двері другого класу, зламаний стілець пос-
тавив, а цілий взяв. І цього не помітили.
Та ось черговий другого класу доторкнувся до стільця – і від-
пала ніжка…
Так дійшла черга до першого класу
Черговий першого класу доторкнувся ганчіркою до стільця –
в того відпала ніжка
Маленький хлопчик стоїть біля зламаного стільця і хлюпає.
Заходить до класу учителька. Бачить таке і питає:
- Чого ти, Юрчику, плачеш?
- Та… от стілець ненароком зламав…
- Які в нас чесні, правдиві діти, - сказала учителька і поглади-
ла хлопчика по голові.
За Василем СУХОМЛИНСЬКИМ
46. ЗАЧАРОВАНІ ПАЛИЧКИ
Діти зібрались у садку, пускали сонячного зайчика. Дзеркальце принесла Галинка. Одні пускали зайчики, інші ловили. Потім так трапилось, що дзеркальце впало і розби-лось. Ніхто навіть не міг сказати, хто впустив.
А Галина засмутилась. Для дівчаток дзеркальце не те, що для хлопчиків, - потрібна річ.
Едик пожалів Галинку. Він сказав: хто розбив дзер-
кальце, повинен зізнатися, принести дівчинці нове.
Дзеркальце розбив Максим, але сказати не хотів. Во-
но само вислизнуло з рук. Це могло трапитися з кожним.
Хлопчики мовчали, Максим теж.
Тоді Едик заліз у чагарники, нарізав кілька гілочок
настругав лозинок, щось пробурмотів над ними, роздав
хлопцям.
- Бачите, - каже, - усі палички по довжині однакові.
Але я їх зачарував. У того, хто розбив дзеркальце, па-
личка до вечора стане на чверть довша. Зараз підемо
додому, а ввечері зміряємо.
Пішли додому.
Максим іде і час від часу поглядає на паличку. Чим більше дивиться, тим більше хви-люється: росте клята! Прямо на очах. Тільки що була коротша, зараз ніби стала довшою. Через хвилинку подивився – знову підростає. Отже Едик сказав правду. В інших лозинки залишаться такими, якими були, а у нього, у нього буде довшою. І всі дізнаються: він боягуз, розбити дзеркальце - розбив, але зізнатись побоявся.
А боягуз – остання людина в світі. Гірше боягуза нікого немає.
Що ж робити?
Максим думав-думав і надумав: прийшов додому, узяв ніж, відрізав лозинку на чверть, щоб не виділялася з-поміж інших.
Як було далі, ви, мабуть, здогадалися.
Увечері хлопчики зміряли лозинки. У всіх були однакові, а у Максима коротша рівно на чверть!
Ох і соромно ж йому було!
Вранці Максим приніс Галинці нове дзеркальце.
Г. НОВОГРУДСЬКИЙ
47. СМІЛИВЕЦЬ
На вигоні - чималенький гурт дітлахів зібрався. А понад малятами височіє Віталик. Щось захоплено розказує, то куйовдить рудого чуба, то руками розмахує.
Підійшов і Тимко до гурту, слухає.
- Поїхали ми з татом у Гутленську пущу, - розказує Віталик. - Та ви, либонь, і не зна-єте, що таке пуща. Звідкіля ж вам знати, малі ще. Пуща - це великий, дрімучий ліс. Тато поставив мотоцикла на галявині, каже: «Ти збирай отут суниці, а я пройдуся по ділянці, ліс огляну». Ну й суниці ж у пущі! Ви таких не бачили й не куштували. Завбільшки як сливи-угорки, а смачні - ну, як морозиво! Збираю я суниці, аж гульк - вовк поміж сосна-ми стоїть. Здоровенний вовцюга, ікла з пащі стирчать, з очей іскри сиплються, шерсть на спині настовбурчилась...
Хтось із малят важко зітхнув, а в білявенької Оксанки аж бант на голові затремтів. Над вигоном залягла насторожена тиша. Тільки чути було, як хрумкає неподалік траву бичок Болобан, прип'ятий мотузком до прикорня.
- прицілився, бабах!..
- Убив? - аж підплигнув кругленький, наче колобок, Миколка.
- Авжеж, убив би, - повільно сказав Віталик. - Та набої, на жаль, були дробові. А на вовка треба жакан... Вовчисько як підстрибне, як дремене!.. А тут тато біжить. «Хто стрі-ляв?» - гукає. «Це я, - кажу, - тату. Трохи вовка не вбив». «Ну, буде з тебе справжній мис-ливець!» похвалив мене тато.
Віталик обвів уважним поглядом малят і був задоволений з враження, яке справила його розповідь. То й ще хотів щось сказати, та раптом мала Оксанка запищала:
- Ой-ой, дивіться!..
Малята оглянулися й завмерли. До них, нагнувши лобасту голову, наближався Боло-бан. Чи йому набридло крутитися на прив'язі, а може, бджола чи оса його вжалила, і він відірвався, тягнув за собою мотузок. Малята сипонули хто куди. Бо знали, що Болобан буцається, що навіть дорослим нелегко з норовистим бичком справлятися.
Болобан тим часом наближався до Тимка. Підійшовши на віддаль одного стрибка, зупинився й заревів. Тимко ледь не чкурнув услід за малятами. Та втримався.
- Биньо-биньо, биньо-биньо! - приказував лагідно й підступався ближче.
Болобан притих, але хтозна, що він задумав - битися чи миритися.
- Атож, оса тебе вжалила. Ну й розвелося цих ос злющих, - розмовляв з бичком Тим-ко. - Ось ми зараз щось придумаємо...
Він зірвав лапатий листок подорожника, намочив його в дощовій калюжці й, затаму-вавши подих, приклеїв до припухлого місця на шиї в Болобана. Бичок здригнувся і при-крив очі білими віями. Тимко схопив мотузок і прив'язав до прикорня морським вузлом. Такі вузли навчив його в'язати брат Роман, що на Північному флоті служив.
Із-за кущів, із-за ближнього паркана вигулькували малята, сходилися до Тимка. Боло-бан знову захрумкотів травою.
- А де ж це Віталик? - запитав хтось.
Почали роззиратися, і тут Миколка-колобок аж підплигнув:
- Та он же він, на осокорі!..
Віталик сидів на товстій гілляці й гойдав босими ногами, ніби нічого й не трапилося.
- Ну й сміливець! Злазь уже! - загаласували діти.
І над вигоном покотився дзвінкий, нестримний регіт.
Василь ЧУХЛІБ
50. ДРУЗЯКИ
Кіт з Рябком були друзяки.
Котик нишком від собаки
Брав щоразу м’ясо, сало,
Бо котові завжди мало.
А Рябко зітхав у тузі:
«Хай бере, на те ми друзі».
Діти, ви скажіть мені:
Кіт був друг Рябкові?..
Платон ВОРОНЬКО
51. УТРЬОХ
Славкові, що з квартири сорок,
Велосипед купили вчора.
Він зразу в двір його потяг,
Прудкого та дзвінкого,
Все хизувався ним,
Та нас не підпускав до нього.
Просила Іра: «Славчик, дай
Проїхать до паркану!»
А він Ірині: «Не займай,
Бо дам – так враз відстанеш!»
Просив Юрко: «Ну дай хоч раз
Проїду метрів двісті!»
А він Юркові: «Ач який!
Свого купи та їзди».
І я просив. Та він: «Моє!» -
І нам кататись не дає...
Ну й що, нехай! А ми зате
Разом в кіно ходили,
Разом у нашому дворі
Співали, скільки сили,
А потім грали у квача,
Аж поки вечір не почавсь.
А що Славко?
Він сам-один сидів з велосипедом
І вже кататись не хотів.
Отак йому і треба!
Хай трішечки позаздрить –
Хай виправиться завтра.
Анатолій КОСТЕЦЬКИЙ
52. КРАЩЕ - З ДРУЗЯМИ РАЗОМ!
Чи вірте, чи не вірте –
найкраще на санчатах
зимовим днем
із гірки удвох із другом мчати.
Це - здорово! Повірте!..
Свистить у вухах вітер,
і сонце вам сміється,
і всім навкруг
здається, що ви удвох –
всесильні, єдині,
цільні, спільні.
Та що там говорити,
візьміть – і перевірте!..
От вчора ми удвох з Юрком,
моїм найкращим другом,
на санках їздили разом,
ще й так - аж свист у вухах!
Мчимо - і весело обом:
йому, й мені, і нам разом!..
Аж раптом бачимо – Славко,
стоїть один, без санок.
- Мерщій до нас! – гукнув Юрко. -
Кататимешся з нами!
А той - мовчить, такий дивак.
Не вірить, мабуть, що «за так»
ми візьмемо – повірте! -
його на нашу гірку.
Ні, не забули ми з Юрком,
як влітку хизувався
велосипедом цей Славко –
і сам-один катався.
Давно він, мабуть,
сам-один кататись призвичаївсь.
Не розуміє, мабуть, він,
як гарно з другом мчати!
Забув хлопчачу дружбу –
і от йому – сутужно
Та є вона! Та є вона!
Для друзів це - не дивина:
коли тобі сутужно –
прийде на поміч дружба!..
І от – та що там говорить! –
Славко уже до нас
біжить, летить на нашу гірку!
Не вірите? Повірте!
Ще й санки знизу
нам обом притяг!
А був - ледащо!..
Він зрозумів:
усім разом кататись
значно краще!
Анатолій КОСТЕЦЬКИЙ
53. ПРО ДРУГА
Твій друг тобі віддасть усе:
І свій квиток на карусель,
І цвях, і гудзик, і літак,
Та не за щось - а просто так.
І збільшувальне скельце,
Найкраще у дворі,
Твій друг зі щирим серцем
Тобі віддасть - бери!
І ти нічого не жалій -
Ніколи і нітрохи!
І навіть м'яч футбольний свій
Віддай, як друг попросить.
І посміхнеться друг тобі -
Аж схочеться співати.
І ти подумаєш тоді:
"Як гарно - дарувати!..»
Анатолій КОСТЕЦЬКИЙ
54. СЕКРЕТ
Що зробити, щоб удвічі
видавався торт смачнішим?
Що зробити, щоб удвічі
кожен день для вас побільшав?
Щоб і радості, і щастя
вам було – аж ніде діти?
А немає тут секрету:
треба з другом поділитись!
Анатолій КОСТЕЦЬКИЙ
55. ЯКЩО В МЕНЕ Є ЦУКЕРКА
Якщо в мене є цукерка –
Пів цукерки другу дам.
Якщо груша є у мене -
Значить грушу пополам.
Петро СЛОБОДКІН
56. УРОК ДРУЖБИ
(Казка)
Жили два горобця: Чік і Чірик. Одного разу Чіку прийшла посилка від бабусі. Цілий ящик пшона.
Але Чік про це ані слова не сказав своєму приятелеві.
“Якщо я пшоно роздаватиму, то мені нічого не залишиться”, – подумав він. Так і склював всі зернятка сам. А коли ящик викидав, то кілька зерняток все ж випало на землю.
Знайшов ці зернятка Чірик, зібрав в пакетик акуратно і полетів до свого приятеля Чіка.
– Здрастуй, Чіку! Я сьогодні знайшов десять зерняток пшона. Давай їх поділимо по-
рівну і склюємо.
– Не треба… Навіщо?.. – став відмахуватися крильцями Чік. – Ти знайшов – ти й їж!
– Але ж ми з тобою друзі, – сказав Чірик. – А друзі всі повинні ділитися. Хіба ж не так?
– Ти, мабуть, правий, – відповів Чік.
Йому стало дуже соромно. Адже він сам склював цілий ящик пшона і не поділився з другом, не дав йому жодної зернини. А зараз відмовитися від подарунка приятеля – це означає образити його. Взяв Чік п’ять зерняток і сказав:
– Спасибі тобі, Чірик! І за зернятка, і за урок… дружби.
Михайло ПЛЯЦКОВСЬКИЙ
57. СПРАВЖНІЙ ДРУГ
(Притча)
Висунувши голову з гнізда, орлятко побачило безліч птахів, що літають унизу серед скель.
- Мамо, що це за птахи? - запитало воно.
- Наші друзі, - відповіла орлиця синові. - Орел живе на самоті - така його доля. Але і він часом потребує оточення. Інакше який же він цар птахів? Усі, кого ти бачиш унизу, - наші вірні друзі.
Задоволене маминим роз'ясненням орлятко продовжувало з цікавістю спостерігати за польотом птахів, вважаючи їх відтепер своїми вірними друзями. Раптом маля закричало:
- Ай-ай, вони вкрали в нас їжу!
- Заспокойся, синку! Вони нічого в нас не вкрали. Я сама їх пригостила. Запам'ятай раз і назавжди, що я тобі зараз скажу! Яким би орел не був голодним, він неодмінно по-винен поділитися частиною своєї здобичі з птахами, що живуть по сусідству. На такій висоті вони не в силах знайти собі прожиток, і їм слід допомагати.
Усяк, хто бажає мати вірних друзів, повинен бути добрим і терпимим, проявляти ува-гу до чужих потреб. Шана і повага добуваються не силою, а великодушністю і готовніс-тю поділитися з нужденним останнім шматком.
ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ, переказав Олександр Махов
58. МИ З ГРИЦЬКОМ - ДРУЗІ
Із-за паркана дивиться соняшник. Золотою квіткою через паркан перехилився. А по-ряд із соняшником Гриць. Він теж як розквітлий соняшник під сонцем. Личко світле, чуб-чик золотавий. Гриць хоче побачити, що робиться по цей бік. А що тут робиться? Несу кролятам трави на сніданок. Вони так гарно снідають. Кожне по травиночці в зубки - хрум-хрум... А двоє сіло на порозі хлівчика, вмиваються перед сніданком. Лапками поза вухами, по мордочці...
- Перелазь через паркан, - кажу Грицеві, - побачиш зблизька.
Не встиг я оком змигнути, як Гриць уже тут. Подивився він на кролят зблизька та й каже:
- Я теж їм трави приніс би...
- Принеси, - кажу.
Побіг він у садок - і вже несе оберемочок травиці. Віддав кролятам, став дивитись, як вони снідають.
Жаль мені Гриця садок. Хочу, щоб він не нудьгував, то й кажу малому:
- Візьми собі, Грицику, оцих двоє, що вмивалися, матимеш кому траву носити.
- Задаром даєш? - недовірливо дивиться Гриць.
- Авжеж. Клітку їм змайструємо, бо хлівчика у вас нема.
- А я тобі... А я тобі... - задумується Гриць - не знає, що дасть мені за кролят.
- А ти будеш мені другом! - кладу йому руку на плече.
- Як це я буду твоїм другом?
- Будемо в неділю до річки ходити, купатися.
- І до лісу по гриби! - тішиться Гриць.
- І до лісу.
- Це так бути другом? - дивиться на мене хлопчик, тримаючи на руках двоє кролят.
- Не тільки на річку та в ліс...
- А куди ж іще?
- Усюди, - кажу Грицькові.
Тепер ми з Грицьком - друзі.
Андрій М'ЯСТКІВСЬКИЙ
59. ДО ПЕРШОГО ДОЩУ
Таня і Марійка були завжди дружні і ходили в один клас разом. То Марійка заходила за Танею, то Таня – за Марійкою. Одного разу, коли дівчата йшли по вулиці, почався сильний дощ. Марійка була в плащі, а Таня – в одному платті. Дівчатка побігли.
- Давай накриємось твоїм плащем разом! – крикну-
ла на бігу Таня.
- То тоді я змокну! – відповіла їй Марійка і похили-
ла вниз голову з капюшоном.
В школі вчителька спитала:
- Як дивно, у Марійки плаття сухе, а у тебе, Таню,
зовсім мокре. Як це трапилось? Адже ви йшли разом?
- У Марійки був плащ, а я йшла в платті, - відповіла
за двох дівчаток Таня.
- Ви ж подружки, могли накритися одним плащем, -
сказала вчителька і глянула на Марійку. - Мабуть, ваша
дружба до першого дощу!
Обидві дівчинки почервоніли: Марійка за себе, а
Таня за Марійку.
Валентина ОСЄЄВА
60. КИМ БУТИ І КИМ НЕ БУТИ
Йшли вулицею двоє товаришів – Петрусь і Микола. Дружні, рука в руці. Зупинились біля вітрини книжкової крамниці. Помилувались книжками.
- Зайдемо? Купимо?
Зайшли. Переглянули чимало обкладинок і малюнків.
Микола швидко купив одну, другу – обидві з малюнками – і, заплативши гроші, по-клав до кишені здачу – три гривеники.
А в Петруся грошей було обмаль. Дуже сподобалася йому книжка „Ким бути“. Ось купиш таку і відразу взнаєш багато цікавого. Полічив Петрусь гроші – не вистачить. І не багато не вистачало.
- Миколко, - попросив він, - позич мені десять
копійок. Така хороша книжка – розпо-відає ким
бути і ким не бути.
Насупився Миколка:
- Бракує в тебе грошей – не купуй!
Пошкодував, виходить, грошей.
Подивилася на приятелів продавець, яка щой-
но віддала Миколці здачу, і сказала Пет-русеві:
- Не журися, хлопчику! Ким бути – ти сам ді-
знаєшся, коли підростеш. А ким не бути – твій
товариш уже знає.
Почувши ці слова, Миколка почервонів та й
вийшов з крамниці потихеньку, щоб не бряжчати
копійками в кишені.
А Петрусь вибіг за ним і все допитувався:
- Скажи, Миколко, ким не треба бути? Скажи, не приховуй!
Миколка мовчав. Хоч і знав, та не сказав. І чого б це?
Яків ПІНЯСОВ
61. ЗАПИТАЙ У ТОВАРИШІВ
Тато дав Андрійкові сто гривень й сказав:
- Як ітимеш зі школи додому, зайдеш у крамницю, купиш цукру і масла.
Андрійко поклав гроші в кишеню піджака та й забув про нього. На фізкультурі роздя-гався й кинув піджак на траву.
Після уроків згадав, що треба зайти до крамниці. Засунув руку в кишеню, а гривень немає. Злякався Андрійко, зблід. Стоїть, не може й слова промовити. Хлопці й питають:
- Що з тобою, Андрійку!
Розповів хлопчик про своє нещастя. Знали товариші, що батько в нього сердитий, на-каже Андрійка.
- Допожімо Андрійкові, - сказала Тетянка. – У кого є гроші, - давайте зберемо!
Кожен поліз до кишені. Один тільки Степан
сказав:
- Хай береже гроші. Сам загубив – сам хай ду-
має, що тепер робити. Не дам ні копійки.
Сказав так і пішов додому.
Підрахували діти зібрані гроші – зібралось
гривень навіть більше на цукерки всім.
Пішли гуртом до крамниці, купили цукру й
масла.
Радісний повертається додому Андрійко.
Наступного дня Степам скаржиться вчительці:
- Чого зі мною ніхто сидіти не хоче?
- А ти запитай у товаришів, - відповіла вчи-
телька.
За Василем СУХОМЛИНСЬКИМ
63. СПРАВЖНІ ПОДРУГИ
П'ятикласниця Людмила
Вранці мамі заявила:
- Все! До школи я – не йду!
Я не стерплю цю біду.
Щастя скінчено моє,
бо у Рити джинси є!
І тепер зі мною Рита
відмовляється дружити...
Здивувалась мама дуже:
- Ви ж були найкращі друзі!?...
- Мамо! Дружбу виручай:
Джинси і мені придбай!
Мама пильно подивилась
на похнюплену Людмилу,
потім мовила: - Діла-а... -
справжні подруги, - й пішла...
А ви що скажете мені:
це справжні подруги чи ні?
Анатолій КОСТЕЦЬКИЙ
64. ЗА ЩО ХВАЛЯТЬ?
Я бігаю швидше сусідки Наталки,
нічого не бачить вона, крім скакалки.
Я свиснути можу – що кожний оглухне,
вона ж тільки знає – над книжкою пухне.
Водити машину вже вчить мене тато,
Наталка все няньчиться з меншеньким братом.
До моря щоліта я іду у табір,
За що її хвалять і вдома, і в школі?
Василь МАРСЮК
65. ЗАЗДРІСНА КАТЯ
Катя заздрила усім:
І дорослим, і малим.
В Олі – шовкова хустинка,
Бант у Наді, як картинка,
Олівці нові у Саші,
Іменини у Наташі.
Їсть морозиво Максим,
В Юлі – добрий апельсин.
Дашу знову похвалили,
А на мене насварились.
Мама Катю підізвала,
Обнімаючи сказала:
- Ти не заздри, доню, досить!
Заздрість щастя не приносить,
Заздрість нас не прикрашає,
Заздрість жити заважає.
Краще, доню, треба вміти
Радість з друзями ділити.
Автор невідомий
66. ОДНАКОВІ НЕОДНАКОВІ
Жили дві нерозлучні подруги-першокласниці. Обидві вони маленькі, червонощокі, світловолосі, вони були дуже схожі одна на одну. Обох мами вдягали в однакові платтячка, обидві вчились тільки на п’ятірки.
- Ми в усьому однакові! – з гордістю говорили дівчатка.
Якось Віра після тривалої хвороби прийшла до школи, а саме в той день вчителька дала по математиці завдання. Додому Соня, так звали другу з дівчаток, прибігла радісна і похвалилась мамі:
- А я получила по математиці десять, а Віра тільки шість. Ми стали уже не однакові…
Мама уважно подивилась на дочку. Потім сказала із сумно:
- Так, дійсно ви різні, ти стала гірша…
Микола ЧАБАЄВСЬКИЙ
67. НОВІ ШТАНИ
Вітя зібрався до школи.
Сьогодні перше вересня. Мама купила нові штани. От хлопець
уперше їх одягнув. І милувався обновою. Йому було дуже приємно
в нових штанах.
Вітя чекав Андрія. Вони завжди разом ідуть до школи. Разом го-
тують уроки.
Ось і Андрій. На ньому старенькі штанці.
- Мамо, - каже Вітя, - дайте мені ті штани, що я влітку ходив.
- У тебе ж новенькі, - дивується мама.
- Вони тісні, - тихо каже Вітя. – Не можу я в них іти…
Мама здивовано глянула на сина. Та як побачила старенькі Анд-
рійкові штанці, все зрозуміла.
- Ну що ж, - каже мати, - доведеться здати їх у крамницю. Спра-
вді вони тісні…
Вітя одягнув старенькі свої штанці. І друзі пішли до школи –
радісні і щасливі.
Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
68. СИНІЙ ОЛІВЕЦЬ
Батько дав третьокласникові Федькові синій олівець. Федько приніс до школи батьків подарунок і показав Юркові. Юрко провів олівцем на папері й замилувався синьою фарбою. Він і каже Федькові:
- Давай поміняємось: я дам тобі залізного лева, а ти мені – синій олівець.
- Невже ти віддаси за синій олівець залізного лева? - дивується Федько.
Він знає, що Юркові ще торік залізного лева купили. Це дивовижна істота. Хоч лев і залізний, але немов справжній. У нього всередині пружина. Як завести її, то лев стрибає. Одного разу Юрко завів його і поставив на зелену траву. Лев стрибнув раз, вдруге, втретє - горобці, що на даху сиділи, й повтікали.
Юрко віддав залізного лева за синій олівець.
Тепер Федько став володарем залізного лева. Він заводив його й милувався, як той стрибає. Кішка побачила дивну залізну істоту, що на підлозі плигала, жалібно занявчала й сховалась в шафу.
- Ось яка в мене страшна звірюка! - хвалиться Федько.
І став Юрко малювати синім олівцем різні чудеса
Першого дня намалював степ і високу могилу на обрії.
Все було синє, як весняне прозоре небо.
Федько замилувався синім степом. Але залізний лев здавався йому незрівнянно кра-щим.
Потім Юрко намалював сад. Це був незвичайний казковий сад - сині яблуні, сині ви-ноградні грона, сині груші.
Федько не міг відірвати очей від казкового саду. Йому чомусь не хотілось дивитись, як стрибає залізний лев.
Потім Юрко намалював далекі сині гори і над ними високо в небі синій місяць. Федь-ко тяжко зітхнув. Йому було боляче.
- Навіщо я помінявся? - думав Федько. - Залізний лев тільки плигає, а синій олівець… Що тільки можна створити синім олівцем!..
Четвертого дня Юрко приніс свій новий малюнок. Це була синя казка. У дивовижно-му синьому морі плавав синій птах, над ним в синьому небі пливли синя хмаринка.
Побачивши цей малюнок, Федько занімів.
Дома він не міг дивитися на залізного лева, здатного тільки стрибати.
Федько заховав залізного лева в скриню на самісіньке дно.
Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
69. СУПЕРЕЧКА
Вчителька задала учням написати твір про те, як вони провели літні канікули.
- Напиши за мене. В тебе є до цього хист. А я тільки мучуся і в мене нічого не вихо-дить.
Розпитав Микола Стасика, як він канікули провів, та й написав за нього твір. А потім почав свій писати. Перевірила вчителька їх роботи, Стасика похвалила, а Миколі нічого не сказала. Відкрив він свій зошит, а в ній – трійка. Зрозуміло чому: Микола свій твір пи-сав після того, як написав Стасику. Втомився вже, ось і написав гірше.
Боляче йому стало, і він сказав Стасику:
- Не чесно чужий твір за свій видавати.
- Як чужий? – здивувався Стасик. – Це ж я так добре канікули провів. А ти, свої кані-кули провів на трійку.
- Канікули ти, може, й добре провів, а за твір п’ятірку отримав обманом.
- Яким ще обманом?! Хіба твір не заслуговує на п’ятірку?
- Заслуговує, адже Марія Іванівна за нього п’ять поставила. Тільки, з твого боку, отри-мати за нього п’ятірку несправедливо.
- Це чому ж?
- Тому що твір не твій, розсердився Микола. – От якби за нього тобі двійку поставили, було б правильно.
- За що ж мені двійку ставити, якщо я канікули на п’ятірку провів?! Якби стояла у ме-не двійка за твір, то була б вона твоя. Адже твір ти писав.
- Двійка моя, а п’ятірка твоя?! Класно в тебе виходить.
- П’ятірці кожен радіє.
- А ось і не кожний: я цій п’ятірці не радий.
- Це тому, що вона не твоя.
- А чия ж? Хіба ти її заслужив?
- А хто ж ще?
- А ось і не ти!
- Як це не я, якщо я так гарно провів канікули?!
Так друзі ні до чого й не домовилися. Допоможіть їм суперечку завершити. Хто з них правий?
А можливо і не той і не інший? Адже і так буває…
Юрій ЄРМОЛАЄВ
71. ТОВАРИСЬКА ДОПОМОГА
В Данька до математики
Незаперечний хист.
Данько моргає: - Братики,
Та я ж не егоїст:
Кому скатати? Прошу,
Ось мій домашній зошит!
Приємна в хлопця риса є:
Одверта він душа.
Три парти в нього списує,
І кожен поспіша.
Списали й кажуть: - Класно!
Данько одвів біду.
І радий той: - Ну ясно,
Хіба я підведу?
А друзі необізнані
З рівняннями й кутами…
А друзі – прямо визнані
Незнайки і нетями!
Це так Данько їм, скільки міг,
„По товариськи“ допоміг!..
Інна КУЛЬСЬКА
72. УДВОХ ІЗ ПЕСИКОМ
Чогось мені невесело,
Хоч маю вдома песика.
Він дивиться розумно,
Але мені з ним сумно..
Я міг би скрипку взяти
І весело заграти —
Не граються мені
Етюди та пісні.
Я міг би злізти звично
На стінку гімнастичну,
Гойдатись на канаті,
Що у моїй кімнаті.
Але мені не милі
Всі речі у квартирі.
Сказали батько й мати,
Щоб друзів не пускати,
Бо живемо заможно,
До нас ходить не можна.
Сиджу, дивлюсь на песика.
Чогось мені невесело,
Василь МАРСЮК
73. ВИНОГРАДАР І ЗМІЯ
(Болгарська казка)
Один чоловік мав гарний виноградник. Біля виноградника лежала купа каміння, де жила велика змія. Якось виноградар побачив змію і надумав зробити їй добро. Узяв ку-холь свіжого молока, приніс, поставив біля каміння і став оддалік - хотів побачити, що буде. Змія вилізла, випила молоко і впустила в кухоль один золотий. Виноградар узяв кухоль із золотим і пішов собі. Відтоді щоранку носив він змії молоко і забирав по одному золотому. Так дружили вони багато років.
Якось виноградар покликав сина, майбутнього господаря, і розповів йому про змію, що її годував молоком. Почав і син носити молоко й забирати золоті. Одного разу він по-думав: «У тій купі має бути багато золотих; краще вбити змію, розрити купу й забрати золоті, а не носити молоко та годувати ту змію».
Отаке надумавши, він узяв палицю і поніс змії молоко. Коли змія молоко випила, хло-пець замахнувся і щосили вдарив її, але убити не зміг, відбив тільки шматок хвоста. Змія розгнівилась і вкусила хлопця. Він розпух і ледве дійшов додому. Батько спитав його, що сталось. Син розповів усе, як було, і через кілька днів помер.
Минуло багато часу, і якось прийшов виноградар до тієї самої купи каміння. Вилізла і змія. Виноградар їй каже:
- Давай знову дружити, як раніше дружили.
А змія йому відповіла:
- Чоловіче, не може відновитися колишня дружба. Поки ти бачиш синову могилу, а я - свого відбитого хвоста, ми не можемо стати друзями. Коли щось робиш, думай і про нас-лідки.
74. ЩО БУДЕ, ЯК СНІГ РОЗТАНЕ
Восени Борисові батько купив ковзани. А його другові, Євгенові, подарував батько лижі.
Думав Борис, що краще – ковзани чи лижі? Мабуть лижі. Адже на лижах можна ката-тись скрізь – і на полі, і в лісі. А на ковзанах - тільки на ставку.
От і каже Борис Євгенові:
- Євгене, а давай поміняємось. Я дам тобі ковзани, а ти мені лижі.
Помінялись.
Настали морози, а снігу немає. Замерз ставок. Катається Євген на ковзанах, а Борис сидить дома з лижами.
Узяв Борис лижі, поніс до Євгена й каже:
- Я не хочу цього обміну. Поверни мої ковза-
ни, візьми свої лижі.
Євген нічого не сказав, віддав Борисові ков-
зани, а лижі забрав.
Того ж дня пішов сніг. Цілу добу кружляли
лапаті сніжинки. Килимом устелили землю. За-
сипало снігом і лід на ставку.
Катається Євген на лижах, а Борис сидить
дома з ковзанами. Минає тиждень, два, щодня
йде сніг.
Узяв Борис ковзани, прийшов до Євгена й
каже:
- Ні, Євгене, таки поміняємось… Дай мені
лижі, а собі візьми ковзани.
- А як завтра сніг розтане? - запитав Євген.
Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
75. СОЛОДКЕ ТОВАРИШУВАННЯ
Одного разу, повернувшись з роботи, мама звер-
нула увагу, що ваза з цукерками, купленими до свя-
та, була порожня.
- Зою, де ж цукерки?
- Я їх в школу віднесла…
- Для чого?
- Я дівчаток пригощала…
- Але ж до свята ще далеко.
- Тепер ті дівчата, яких я пригощала цукерками,
зі мною товаришують.
- Але ж там був кілограм цукерок, - обурилась
мама.
- Мамо, а дівчаток у класі багато.
Мама зітхнула.
- Чи всі дівчатка приносять до школи цукерки і пригощають подруг?- запитала мама.
- Ні, не всі…
- Отже, з тими, у кого цукерків нема, дівчата товаришувати не будуть?
Дівчинка мовчала, бо не розуміла, що мама від неї хоче, адже вона зробила добру справу – пригостила подруг.
Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
76. АНДРІЙ І САШКО
Узяв Андрій у свого друга Сашка на деякий час погратися диск з грою. Каже:
- Я тиждень пограюсь і обов’язково тобі поверну.
Сашко дав Андрію гру, тай каже:
- Ти обов’язково принеси, а то моя двоюрідна сестра приїжджає через тиждень, а я їй теж хочу цю гру показати.
- Звичайно! – відповів Андрій. – У неділю поверну. Взявши гру, задоволений пішов до дому.
У неділю Сашко телефонує Андрію. Запитує:
- Чому ж ти гру не приніс?
- Вибач, - відповідає Андрій, знаєш, я її ще не встиг пройти до кінця. Можливо на наступному тижні? Ми ж друзі!
- Але ж ти мені обіцяв! – відповів Сашко. – І до мене приїхала моя сестра, я також хо-тів показати їй гру.
- Ти чий друг, мій чи своєї сестри? – запитав Андрій.
- Я твій друг, але я обіцяв своїй сестрі, а ти мені, - відповів Сашко.
- Гаразд, - відповів Андрій, зайди до мене через годину.
Сашко забіг до Андрія і забрав гру. Андрій ображено дивився на свого друга: він спо-дівався, що Сашко залишить йому гру.
Д. МИХАЙЛОВ
77. ДРУЖБА
Одного разу Василько виніс в двір пожежну машину. Підбіг до Василька Сергій.
- Ми - друзі! Пограємось разом в пожежників.
- Добре,- погодився Василько.
Сергій витягнув губи, прогудів і погнався по двору, воло-
чачи за собою на мотузці машину.
- Пожежа! Пожежа! - кричить.
Підбігли інші діти.
- Ми теж пожежники!
- Я - друг Василька! І я один буду гратися його машиною!
Образились діти.
Наступного ранку Борис приніс в двір паровоз з вагонами.
Підбіг до нього Сергій.
- Я - твій друг! Ми - друзі! Пограємось разом в машиністів.
- Добре, - погодився Борис.
Почали вони в машиністів гратись. Прийшов Василько.
- І мене прийміть.
- Не приймемо, - сказав Сергій.
- Чому? - здивувався Вася. - Ти ж мій друг. Ти ж сам вчора говорив!
- То було вчора, - сказав Сергій. - Вчора у тебе пожежна машина була. А сьогодні у Бориса паровоз з вагонами. Тому сьогодні я з ним товаришую!
От така в Сергія дружба.
Ілля ТУРИЧИН
78. КОВЗАНИ
Їх було п’ятеро друзів. Вони всюди ходили разом – і в кіно, і в гурток радіолюбителів. Діти майже ніколи не сварились і завжди стояли один за одного. Розлучались вони тільки в одному випадку: коли планували похід на ковзанку. Тут четверо готові були забути про все на світі, а Мишко казав:
- Ви йдіть, я не піду.
І якщо друзі вимагали пояснення, Миш-
ко завжди відповідав ухильно. То виявля-
лось, що йому треба бути вдома і допомог-
ти матері, то виявилось, що він не брався за
якесь домашнє завдання…
Так продовжувалось довго. Нарешті,
один з чотирьох, самий спритний, Грішко
вияснив деякі обставини. Виявилось, що у
Мишка немає ковзанів.
- Чому ж Мишко нам нічого не сказав? –
здивувався Федько.
- Він гордий і соромиться, - сказав Сашко.
- Придумав!..- крикнув Гріша. – Сестра ку-
пила бігові ковзани, а хокейні їй вже не по-
трібні. Я попрошу їх у Тані.
- Ні, - сказав Ілля, - Мишко гордий. Не візьме.
- Чому ж не візьме? Адже ми друзі!
- То й що…
- А може зроби так…- сказав Сергій. – Ти в Тані ковзани візьми, віднеси Мишкові, попроси, щоб їх поточив. Коли поточить, скажи, щоб перевірив їх на ковзанці, а потім зробимо так, щоб вони залишились у нього.
Так Танині ковзани дійсно перейшли до Мишка…
Автор невідомий
79. ЗАГУБЛЕНІ РУКАВИЧКИ
Товаришів у мене багато – у школі, в нашому і сусідському дворах. Але найбільше я дружу з Ігорем. Ми живемо в одному будинку, на одному поверсі, і навчаємося в одному класі, і сидимо за однією партою. Всі кажуть, ніби ми схожі між собою – як брати. І справді: обидва біляві, кирпаті, довгошиї, в обох сірі в крапинку очі, веснянки на носах і щоках.
Проте чомусь і не схожі. Яка в нас дружба – судіть з такої пригоди.
Коли похолодало і випав сніг, Ігореві, щоб не змерзли руки, купили зелені вовняні рукавички. М’якенькі і теплі-теплі.
Я теж захотів такі самі. Мама купила і мені.
Одного разу на великій перерві ми кидалися сніжками. Як подзвонили на урок, при-пинили гру, вбігли в клас, глянули, а в нас обох немає по рукавичці. В мене – лівої, а в Ігоря – правої.
На наступній перерві майже всім класом шукали. Перерили в шкільному дворі весь сніг і не знайшли.
- Ну, де вона пропала? – сумував Ігор. – Тепер дома будуть лаяти.
- І мене лаятимуть - журився я.
Після того вже й учителів мало слухали на уроках. Все думали про загублені рукави-чки і про те, як пояснити вдома, де вони поділися.
Мені ще нічого. Мама, звісно, погнівається, обізве гавою-роззявою, потім пересер-диться і знову купить нові рукавички. Ще й тато може застудитися. Скаже: „З ким такого не буває?“ Бо він минулої зими також загубив десь навіть не одну, а дві свої шкіряні ру-кавиці. А ось Ігореві більше перепаде. В нього і мати сердитіша, і заступитися, мабуть, нікому – його ж батько, певно, ніколи не губив рукавиць. Жаль Ігоря…
„А що, як віддати йому свою рукавичку? – раптом подумав я. – В нього ж – права, а в мене – ліва. Якраз буде пара!..“
Авжеж, так і зроблю, - віддам йому свою рукавичку. Тоді вдома не взнають, що він загубив, і не лаятимуть.
Але ж Ігор може ще не взяти. Знаю його. Скаже: Чого це ти мені свою віддаєш? Бери краще мою.
Звичайно він трохи матиме рацію. Коли я його виру-
чу, Ігореві буде зовсім добре. А мені? Мені – гірше. То
хоч одну рукавичку принесу і покажу мамі, менше, мо-
же, гніватиметься. А як жодної не матиму, сердитиметь-
ся дужче, це ясно.
Ні, якщо вже віддавати Ігореві свою рукавичку, то
треба, щоб він про це не знав!.. Так і зробив. Наприкін-
ці останнього уроку засунув тихцем рукавичку в Ігоре-
ві ранець, глибоко, на саме дно.
- Ото здивується, як знайде! – тішився я. – Прийде
з школи додому, повитягає з ранця книги, зошити, пе-
нал, тоді - зирк! – аж у нього спокійненько друга рука-
вичка лежить. „І як вона там опинилася? Мабуть, хтось
з хлопців або дівчат навмисне засунув, щоб покепку-
вати з мене,“ - подумає і радий-радий буде, що так щас-
ливо все закінчиться.
Однак вийшло непередбачене, довелось самому ди-
вуватися.
Коли я вдома викладав на стіл з свого ранця книжки та зошити, то разом з ним витяг і зелену вовняну рукавичку. Спершу подумав, що ми з Ігорем переплутали ранці. Таке вже не раз було, бо вони однакові. Щоб цілком переконатися у тому, подивився на зошити. Ні, зошити мої. Значить, не переплутали. А як же тоді в мій ранець потрапила оця рукавич-ка? Адже я добре пам’ятаю, що саме в Ігорів ранець засовував, а не в свій.
Стривай, стривай, рукавичка з правої руки! Тепер все ясно… Виявляється, Ігор теж хотів мене виручити і засунув у мій ранець свою рукавичку. От сміхота, от комедія!..
Хапаю рукавичку і мерщій до Ігоря. Тільки відчинив свої двері, відчиняються нав-проти і його. Я тримаю в руці зелену вовняну рукавичку і він держить таку ж…
Борис КОМАР
80. АНТОН І ХАРИТОН
Жили на світі Антон і Харитон.
- Давай з тобою дружити, - сказав Харитон. - Усе ділитимемо навпіл - і горе, і радість.
- Згода, - сказав Антон, - коли поруч друг, жити легше і веселіше.
Йшли вони якось полем. Сонце палить. А сховатися ніде - ні деревця, ні кущика.
- Дай мені свого бриля, - сказав Харитон, - а то мені дуже голову припікає.
Сонце почало і йому пекти в голову, але Антон подумав: «Нічого, потерплю. Зате Ха-ритонові добре!»
Раптом набігла величезна хмара, линув дощ.
- Давай мені скоріше свого плаща, - закричав Харитон, - хіба не бачиш, що твій друг мокне?
Антон віддав йому плаща. Дощик поливав Антона. Але він думав: «Ну, що ж, заради дружби і помокнути можна». Закінчився дощ, засяяло сонечко. Харитон віддав Антонові його плащ і бриль.
- Візьми, - каже він, - а то мені нести важко.
Антон узяв мокрий плащ і мокрий капелюх. І замислився. Тим часом друзі дійшли до пе-рехрестя.
- Тобі куди? - запитав Антон.
- Мені ліворуч, - відповів Харитон.
- Ну, а мені праворуч, - сказав Антон.
- Так ми ж хотіли разом іти! - Закричав Харитон. - Ми ж друзі з тобою!
Але Антон ішов усе далі й далі. Жодного разу не озирнувся.
Любов ВОРОНКОВА
81. ДРУГ
На день народження Андрійкові подарували велосипед «Орлёнок». Синій, з блиску-чими щитками на колесах, з дзвінком і навіть із запасною камерою. Ну точнісінько такий самий, на який вони з батьком напередодні роздивлялися в універмазі. Тільки тоді Анд-рійко й гадки не мав, що то вони насправді вибирали. І ось «Орлёнок» став перед своїм новим господарем.
Ох і гармидер зчинився того ранку!.. Як мухи на мед, злетілись у дворі дітлахи поди-витись на новий Андрійків велосипед: діловито обмацували покришки, шкіряне сидіння, крутили руль. Андрійко, наче довідкове бюро, відповідав на запитання. Нарешті він не-квапливо вмостився на сидінні, натиснув на педалі і закружляв по подвір’ю. Тихо і рівно зашурхотіли нові колеса, а руки одразу відчули приємну напругу і легке тремтіння. Одне коло, друге, третє…
Він під’їхав до хлопців, що сиділи на лавці біля вкопаного в землю стола, і пружно зіскочив.
Першим до нього підійшов Бориско і по-хазяйськи поклав руки на руль.
- Дай пробіжусь.
Андрійко знав Бориска давно, відтоді, як чотири роки тому переїхав у цей будинок. Він був грубуватий, задирливий. А ще він краще за всіх ходив на лижах. І тому кожен з хлопчаків мав за честь попасти в коло його друзів. І Андрійко теж.
- На, катайся, - з якоюсь прихованою радістю випустив Андрійко з рук «Орлёнка».
Бориско хвацько поплював на руки, глибше насунув на лоба кепку, перекинув довгу ногу через сидіння і заметляв педалями…
Відтоді вони подружили.
Коли в школі лунав останній дзвінок, Андрійко на крилах мчав додому, похапцем з’ї-дав холодний обід, виносив велосипед і, кружляючи навколо будинку, чекав друга. Вихо-див Бориско, і починалося справжнє катання. Бориско їздив напрочуд ловко. Він умів і ноги закидати на руль, і робити козла, і руками крутити педалі, як у цирку. Хлопці були в захваті від його витівок, і Андрійко щиро пишався своїм новим другом.
Якось надвечір, коли вони каталися у дворі, Бориско несподівано сказав:
- Не подобається мені у дворі… Тут і розвернутися нема де, і двірничка лається. Гай-да на дорогу, до пустиря.
- Далеко, - ухильно відповів Андрійко і крадькома поглянув на свої вікна.
- Хіба то далеко? Та ми ж велосипедом за дві хвилини там будемо. - І Бориско так глянув на друга, що той не міг більше опиратись.
Вони вийшли на вулицю, завернули за ріг.
- Їдь ти, а потім я, - великодушно запропонував Бориско. - Доїдеш до пустиря і назад.
Андрійкові стало смішно, як це вони у такий спосіб швидко доберуться до пустиря: один на велосипеді, другий - пішки, а потім навпаки.
І раптом пронизливий вереск машини… Від жаху Андрійко увібрав голову в плечі. Ще мить, і чорна «Волга» вдарила у заднє колесо «Орлёнка», який саме робив стрімкий поворот, а Бориско від поштовху полетів на асфальт…
Що було потім - Андрійко згадував, наче сон. Вони стояли посеред вулиці, звідкілясь позбігалися люди, вимахували руками, галасували. Бориско прикладав чиюсь хустинку до забитого коліна. Андрійкові було душно від хвилювання, хотілося швидше вибратись із гомінкого кільця людей, але між ними ніде не було ні щілинки. Потім Бориско сунув йому в руки велосипед, потяг за рукав, і вони задріботіли в якусь вулицю.
Сіли на бровці. Лише тепер, коли минувся перший переляк, Андрійко почав розглядати свого понівеченого велосипеда. Заднє колесо було без трьох спиць і виписувало таку акуратну вісімку, як у першому класі вчителька виводить малюкам на дошці. Андрійко стримував сльози, але вони самі по-зрадницькому наверталися на очі.
- Думаєш, мені не страшно? - тихо вимовив Бориско.- Знаєш, як коліно болить…
Він прибрав з ноги хустинку у червоних плямах, поторгав пальцем липку від крові подряпину. Андрійко співчутливо закивав головою.
- Може, підемо? - Бориско випростався, похитав у повітрі забитою ногою, опустив холошу. - Заживе.
Рушили повільно, ховаючись за перехожих, аби не потрапити на очі знайомим. «Ор-лёнок» котився поруч, стиха порипував і дзенькав, немов на свій лад розказував недавню пригоду.
Найважче Андрійкові було натиснути кнопку дзвінка. Він постояв перед дверима, по-слухав, як біжить у ванній вода, - значить, мати дома. Десь у глибині кімнати, байдужий до його лиха, співав гучномовець. Нарешті Андрійко зважився, подзвонив. Відчинив батько. Прослизнути нишком до вішалки не вдалося, і ще, як навмисне, зачепився вело-сипедом за двері. Батько пильно оглянув сина.
- А, бойове хрещення. Вітаю! Ну, проходь, проходь, чого став на порозі? - і пропустив Андрійка у передпокій.
«Орлёнок» сиротливо притулився до стінки.
- Сам хоч цілий?
- Цілий, - з шумом видихнув Андрійко, немов усе повітря беріг для цього короткого слова.
Широка батькова долоня лягла на руль, він нахилився, щоб краще роздивитись пош-кодження. Довго мацав спиці, крутив педалі, смикав ланцюжок передачі.
- Що ж, пішли до кімнати, поговоримо, - не сказав, а звелів.
Андрійко пройшов уперед і зупинився коло одвірка: сісти він не наважувався.
- Я слухаю, розповідай.
Андрійко переступав з ноги на ногу, розглядав давно знайомі візерунки на килимі, що встеляв всю підлогу. Стояв і зосереджено кліпав очима. Сказати правду, як усе сталося? Але тоді він назавжди втратить Бориска: йому не дозволять більше з ним дружити… Ні, Бориска він не викаже. І, не дивлячись батькові в очі, Андрійко сказав:
- З гірки їхав. Упав…
Чи повірив батько, чи ні, тільки після цього Андрійко ні на тиждень заборонили гу-ляти у дворі, а про велосипед годі й думати.
І потяглися довгі, сумні дні. Йому хотілося побачити Бориса, сказати, що він не про-хопився й словом про їхню пригоду. Але Бориско не з’являвся.
Та ось, нарешті, він побачив Бориска у гурті хлопців, що грали в ножика на купі піс-ку. Андрійко швидко перетнув подвір’я і, щиро всміхаючись, попрямував до нього. Але Бориско якось коротко кивнув йому і одвернувся - потягся за ножиком, наче був зайнятий важливою справою. Не підвівся, не сказав і слова, навіть очі сховав…
Андрійко постояв трохи і мовчки поплентав додому.
А наступного дня, коли він біля вікна поливав квіти, знову побачив Бориска. Той си-дів на столі, де ввечері грають у доміно дорослі, і з усіх сил надував нового футбольного м’яча. З усіх Кузьчиних рухів, з його всміхненого обличчя, з того, як він упевнено три-мався серед хлопців, Андрійко зрозумів, що м’яч належить йому. Коли м’яча надули і зашнурували, Бориско по-хазяйськи притис його до свого боку і зіскочив зі стола.
- Ставай! - наказав він Кузьці, і той підстрибом побіг до цегляної стінки гаража, яка правила хлопчикам за футбольні ворота. Кузька був щасливий, що придбав собі друга…
Андрійко одійшов од вікна і ввімкнув гучномовець на повну силу.
За Олегом БУЦЕНЕМ
83. ДРУЗІВ ЩИРИХ ЩЕ ЗМАЛКУ ШУКАЄ ДИТИНА
…Друг у вічі хвалити ніколи не буде
Й поза очі не буде поганити теж.
Дружбу несуть в свому серденьку люди,
Друзів люблять й цінують без меж.
Бо громада, як кажуть, велика людина.
В дружбі, в мирі чудово по світу іти.
Друзів щирих ще змалку шукає дитина,
Щоб радіти, сміятись, рости.
Надія КРАСОТКІНА
84. КОНСУЛЬТАНТ
Весною біля школи
Усім знайшлося діло:
Гуртом ямки копали
І деревця садили.
Один Мишко тинявся
І потирав долоні, -
Він був за консультанта
У нашому загоні.
До кожного підходив,
Повчав нас без упину:
- На дно насипте гною,
А зверху - вогку глину!
Та корінь засипайте
Мерщій, Катюшо й Людо, -
Бо яблунька засохне
І яблук тут не буде.
- Авжеж, не буде яблук, -
Промовила Катюша, -
Бо це, як хочеш знати,
Не яблунька, а груша!
Грицько БОЙКО
85. БЛЯШАНКА
Промова Гриця Крикуна
Була рішуча й запальна:
- Що ж, хлопці, ясно і малому:
Лом взагалі – це бруд в дворі;
Лом взагалі – це трактори!
Тож взагалі і загалом
Ходім збирать металолом!..
Усім сподобалась промова.
Розбіглись діти по дворах.
Остап, не кажучи ні слова,
Пів борони з ярка притяг.
На двох візках брати Борейки
Ледь довезли уламок рейки.
Здали Олена і Варвара
Три чавуни та самовара.
Всі звалища в селі й довкола
Розрили учні – й дивина,
Що ані там, ні біля школи
Не зустрічали крикуна.
Тон п’ять зібрав за тиждень клас.
- Чи стане тут на трактор в нас?
Аж ось тоді до купи брухту
Підбіг Крикун і скрикнув: - Ух ти!
Велика сила – спільний труд!
Та в нас на три машини тут!..
І в спільну купу задля слави.
Поклав… бляшаночку від кави.
Інна КУЛЬСЬКА
86. ПОЗИЦІЯ
Найбільше у житті ненавиджу нещирість!
Пристосуванство теж ненависне мені.
Відразу викликають ті, хто через хитрість
Мовчать, або піддакують брехні!
Я насторожуюсь, коли зі мною поруч
Ті «друзі», що ще гірше ворогів,
Не прийде хто тобі, як ти, на поміч,
Хто вовк в душі, але овечу шкуру вдів,
Хто вдавано себе підносить люду,
Що ніби дорогі вони йому.
Спроможна вже я відрізнить облуду.
По вчинках бачу всіх! Мені тому
Не треба в людях довго розбиратись.
Все просто: за добро він чи за зло.
Й не треба за порядністю ховатись.
Вас видно наскрізь! Видно, «друзі», все одно.
Та я навчилась від ножа у спину
Уберегтись. Вже не наївна я.
І напади в свій бік завжди відкину.
Я вчасно позбавляюсь від гнилля.
Я поважаю тих, хто є відвертим,
Хто не шкодує всіх своїх зусиль,
Хто йде до цілі поруч дуже вперто,
Заради інших, хто себе спалив!
Тому у друзі я свої приймаю
Тих, хто ім’я своє ще не зганьбив!
Їх я, до речі, вдосталь маю.
Тому все добре! Вірю в позитив!
Людмила СУХАНОВА, 08.10.2023
87. КІНЬ УТІК
Це було в четвертому класі. Всі схилились над зошитами. Учитель дав задачі – і діти працювали самостійно.
На останній парті сидів Вітя. Він уже закінчив розв’язувати, як на парту впала записка.
Знову, мабуть, від Петрика, - подумав собі. – Знову просить ковзани. Чому я весь час маю давати йому їх?
- Іване Петровичу, - сказав Вітя, - мені хтось записку кинув. Хіба ж можна записки на уроці кидати?
- Записки на уроці кидати не можна, - відповів Іван Петрович. – Але як уже тобі хтось написав, то розповідати вчителю про неї не добре, Вітю.
Записка – це є таємниця, що мусить бути відома тільки то-
бі і твоєму товаришеві. А ти розкриваєш свою таємницю.
Візьми записку, заховай, на перерві прочитаєш…
Вітя почервонів.
У класі запала тиша. Хлопці час від часу піднімали го-
лови, позирали на Вітю, і в їхніх поглядах він міг прочита-
ти: «Ой, як же тобі не соромно…».
Розгорнув записку і прочитав: „Вітю, - писав Петрик, -
я намалював вогнегривого коня. Як хочеш дам тобі.“
На перерві підійшов до Петрика.
- Давай коня… - сказав
- Кінь утік… - тихо відповів Петрик.
За Василем СУХОМЛИНСЬКИМ
88. СПИСАВ ЗАДАЧУ
Павлик прийшов до школи дуже стурбований. Дома він довго сидів над задачею і не міг розв’язати її. Тепер він прийшов до школи, щоб у когось списати розв’язок.
Прийшла Зіна. Вона добре уміла розв’язувати задачі. Павлик запитав у неї:
- Зіно, на скільки питань задача?
- На три, - відповіла Зіна, - а хіба ти не розв’язав?
- Не вийшла…Дай, Зіно, списати…
- Ой Павлику, чому ж ти сам не хочеш працювати? –
запитала Зіна.
Вона дала йому свій зошит.
Павлик почав списувати. Списав одну дію, другу. Пе-
рейшов до третьої. В третій дії він помітив у Зіни помил-
ку. Там, де треба було написати
23, Зіна написала 32.
У своєму зошиті Павлик написав правильно, а Зіні не
сказав, що у неї помилка.
Учителька зібрала зошити для перевірки.
Наступного дня вона принесла зошити.
- У Павлика п’ять, сказала вчителька. – Молодець, Пав-
лику, добре попрацював над задачею. А в тебе. Зіно, - чотири. Помилку допустила…
Зіна поблідла. Вона глянула на Павлика. Павлик почервонів і схилив голову над партою.
Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
90. СІРКО
Що з ним ніхто не дружить.
Підходить збоку кіт Мурко:
- Давай пограємо, Сірко!»
Сердито гаркнув на кота:
- Ану ж бо зникни, мілкота!
Щоб я з котами грався».
А згодом півень підлетів,
З Сірком погратися хотів.
Сірко і півня, як кота,
Прогнав, та й ще обскуб хвоста.
Той заспівав: -Кукуріку!
Ганьба бешкетнику Сірку!
Сусідському Пірату
Сірко був дуже радий.
Змагатись почали. Забіг-
Сірка суперник переміг!
Сірко почав кусатись:
- З таким не хочу гратись!.
Лежить і знову тужить,
- Як нецікаво жити!
Немає з ким дружити!
Такі погані всі! Чому?
А що сказали б ви йому?
В. БУТРІМ
91. ПРО ДРУЖБУ
Помирились сонце з хмарою,
І тепер танцюють парою.
Ллється дощ, і сонце світить,
Усміхаються їм діти.
Райдуга місток зробила -
Сонце з хмарою здружила.
Хай з них приклад беруть діти.
Треба дітям всім дружити!
Олена ГАПОНЮК
92. ПЕРЕВІРКА ДРУЖБИ
Посварився з братиком
І один гуляю,
Бо у грі «Піратики»
Він перемагає…
Заберу свисточок,
Човники і крейсери!
Граю сам в куточку!
Євген ЮХНИЦЯ
93. ЗА ЯЗИКА ТИ ПЕРШЕ СЕБЕ УКУСИ
…І за словом належить також слідкувати,
Бо воно може ранити глибше, як меч.
Правду завжди у вічі потрібно сказати,
Але щоб голова не злетіла із плеч.
Українське прислів’я повчає нас гарно:
За язика ти перше себе укуси.
Як сказати захочеш ти щось незугарне,
Як погану пораду ти друзям даси.
Надія КРАСОТКІНА
94. У ДРУЖБІ, У МИРІ УСІМ ТРЕБА ЖИТИ
…Хворостинку одненьку зламає й дитина,
А от сто хворостинок докупи зв’яжи...
Не зламає їх навіть доросла людина,
Хоч і сильна та дужа, що тут не кажи.
З цього висновок дітям потрібно зробити,
І нести, ніби прапор, в своє майбуття.
Що у дружбі, у мирі усім треба жити.
З другом стане чарівним і гарним життя.
Надія КРАСОТКІНА
95. ПРО ДРУЖБУ
Десь далеко в небі синім дві хмаринки посварились,
І розбіглися по світу, сірі і сумні...
І тепер, коли ти бачиш, як ідуть холодні зливи,
Знай, що то хмаринки плачуть у височині...
Тож якщо ти маєш друга, не сварися з ним даремно,
Бережи його, бо раптом втратиш назавжди...
І тоді страждати будеш, як хмаринки ті у небі,
Що не можуть одна одну й досі віднайти...
96. БЮРО ЗНАХІДОК
Будь ласка, заходьте! Скоріше заходьте!
Усе, що згубили, шукайте й знаходьте!
Я все покажу вам, що є на полицях.
Ви тільки, будь ласка, уважно дивіться.
Можливо, на котрійсь із наших полиць
Ви знайдете те, що згубили колись!
…Ось - дружба, забута під партою в школі.
Такого не бачив я досі ніколи!
Ну як - поясніть мені! - може це бути,
Щоб дружбу, як зошит чи ручку, забути?!
Два хлопці у класі її загубили -
Вони на перерві з нічого побились.
А друзі ж були – можна заздрити тільки!
Довіку дружили б, якби ж то не бійка.
А з чого вона - невідомо нікому…
Тож порізно ходять віднині додому,
Насуплені в класі сидять на уроках,
І жоден не зробить до друга ні кроку.
А вдома - сумують, зітхаючи тужно,
І згадують часто загублену дружбу…
Я певен: недовго пролежить вона -
Її заберуть неодмінно від нас!
…Як бачите, є в нас на що подивитись,
Тому - не соромтесь, дорослі та діти,
Будь ласка, заходьте, скоріше заходьте,
усе, що згубили, шукайте й знаходьте!
І все, що вам треба - скоріше беріть.
Та тільки ніколи в житті не губіть!
Анатолій КОСТЕЦЬКИЙ
97. МИ РОЗБИЛИ ЧАШКУ З ЧАЄМ
Ми розбили чашку з чаєм
І тепер сидим, зітхаєм.
З подружкою просто грались.
Та біда така от сталась...
Думаю: сиди сама ти,
З тобою я не буду грати,
І до школи вдвох ходити,
І уроки разом вчити,
На перервах пустувати
І про хлопців розмовляти.
Буду я тепер сама.
В мене подружки нема.
Сльози у очах у мене.
Сльози у очах в Олени.
В вічі подружці дивлюся
І кажу: «Пробач, Лінусю,
Кляту чашку я впустила».
«Ні, це я її розбила!
Нумо черепки збирати
І скоріш ходімо грати».
Щоби всім нам не сваритись,
Краще, друзі, помиритись!
О. КОНЬКОВА
98. МИ РОЗБИЛИ СКЛЯНКУ З ЧАЄМ
- Ти розбив!
- Ні, ти розбила!
- Ти штовхнув!
- А ти впустила!
- Ти тюхтій.
- А ти незграба.
- Баобаб!
- Ти баобаба!
Вже школярка
наче хмарка –
очі повні сліз.
Школярка дмухає
на пальчик свій.
- Обпекла?
- А ти радій!
Та школярик посмутнів:
- Я.. ти вибач, не хотів,
я штовхнув.
- А я впустила.
- Я розбив.
- Це я розбила.
Оксана СЕНАТОВИЧ
99. ДРУЖБА
Сергій червоніючи Тані зізнався:
«Пробач, що учора до тебе чіплявся:
У ліжечку спати тобі заважав,
В твоєму альбомі каляки писав,
На ляльку в колясці пісочку насипав
Й за те, що постійно за кіски я смикав.
Я просто з тобою дружити бажаю
Й на себе увагу звернуть намагаюсь».
І хлопчик з кишені своєї дістав
Велику цукерку й Тетянці віддав.
Тетянка всміхнулась: «Тобі пробачаю.
Ми друзі з тобою тепер. Обіцяю,
Що завтра бабусю свою попрошу
Заплести косичок аж шість, не одну.
Їх смикай тоді, якщо хочеш, так дуже,
Та тільки не сильно, домовились, друже?!»
Тетяна ЯКОВЕНКО, 07.05.2004
100. НЕ ПОДІЛИЛИ
Урок у школі, другий клас,
Почула вчителька, хтось плаче.
Побачила, що це - Тарас,
Продовжила урок, одначе.
А на перерві учень сам
До неї рушив несміливо:
- Сказати хочу дещо вам,
Подякувать, що не сварили.
- Тарасику, образив хто?
Чому серденько так боліло?
- Ми посварилися з Сашком,
Хоча з садочку ще дружили.
- Причина певно непроста?
Хоч один одного не били?
- Серйозна драма в нас, ще та
- Наталю ми не поділили...
Ірина ЛУГІНІНА
101. ХІБА ЦЕ КЛАС?
Нема ні миру, ні любові -
Розтанули і зчезли вмить.
Розбив Віталик носа Вові,
І той заплаканий стоїть.
Замазали весь зошит Галі,
Погане слово хтось сказав.
Пішла біда гуляти далі...
Хтось Колі ручку поламав.
Скубнули Таню за косичку,
Вона ображена мовчить,
З книжками скинули поличку,
Ну як в такому класі жить?
Де хлопці і дівчата б'ються
І прозиваються весь час.
Де над бідою всі сміються...
Скажи мені, хіба це клас?
С. МАХОТІН
102. ВСІ ПОГАНІ
Мені так сумно… Я сама.
Товаришок мені нема.
Дівчат навколо ціла хмара,
Але ніхто мені не пара!
Марійку взяти – ну й лінюх!
Валерія не миє вух.
Степанія туга на слух.
Галинка тільки ловить мух.
Товста Наталка, як лантух.
У всіх Настуся просить грошей.
У Лідії – в волоссі пух.
У Валентини – ніс розпух.
Усі чим-небудь не хороші!
Пішла до мами, розказала –
А мама пальцем покивала:
– Поганий в тебе язичок!
Ти бережись таких звичок!
Себе із іншими рівняй.
Сміятися не поспішай!
Як я цього не знала? Чудно!
Самій сидіти, врешті, нудно.
Йду скоріше до дівчат,
Нехай мене чого навчать.
Бо як самій ввесь день сидіти
Поганим здасться все на світі.
А в грі, розвагах і забаві
Стають всі кращі і цікаві:
Один розказує своє,
А другий жарту додає.
І так, між жартами, й науку,
Піймаєш, як синичку в руку.
Разом із ними погулять
В гурті найкраще дітям жити!
Ганна ЧЕРІНЬ
103. ПРИТЧА ПРО ДРУЖБУ
Двоє друзів посварилися. І один друг почав всім знайомим говорити погані слова про свого друга.
Але потім він заспокоївся і зрозумів, що був неправий. Він прийшов до свого друга і попросив вибачення.
- Добре! Я тебе прощу. Тільки за однієї умови.
- Якої умови?
- Візьми подушку і випусти все пір’я на вітер.
Перший друг так і зробив. Він розірвав подушку. Полетіли пір’я…
А вітер розніс ці пір’я по всьому селу.
Задоволений друг прийшов до іншого і сказав:
- Виконав твоє завдання. Я прощений?
- Так, якщо ти збереш всі пір’я назад у подушку.
Але, самі розумієте, неможливо зібрати всі пір’я назад. Так і погані слова, які вже розлетілися по всьому селу, та які почули інші люди, не можна забрати назад.
Зібрав і записав Олег БОЛСУНОВ
104. ПРИТЧА ПРО ДРУЖБУ
Було собі два друга. І дуже міцною була їхня дружба. Якогось моменту друзі поспере-чались, і один з них дав ляпаса іншому.
Останній, відчуваючи біль, але нічого не кажучи, написав на піску: «Сьогодні мій найкращий друг дав мені ляпаса».
Вони продовжували йти, і знайшли річку, в якій вирішили скупатися. Той, який отри-мав ляпаса, ледь не потонув, але друг врятував його. Отямившись, він почав тисати на камені: «Сьогодні мій найкращий друг врятував мені життя».
Той, який дав ляпаса, а потім врятував життя, запитав його:
- Коли я тебе образив, ти написав на піску, а тепер ти вибиваєш на камені. Чому?
Друг відповів:
- Коли хтось нас ображає, ми маємо написати про це на піску, щоб вітри могли стерти напис. Але коли хтось робить щось добре, ми повинні викарбувати це на камені, щоб жо-ден вітер не зміг стерти такі слова.
Давайте будемо вчитися писати образи на піску і гравірувати радощі на камені.
Автор невідомий
105. МІСТОК
Гриць і Дмитрик вчились в третьому класі і жили на одній вулиці, один навпроти од-ного. Раніше вони товаришували. Потім чомусь посварились і почали ворогувати.
Вийде Гриць з воріт свого будинку і кричить через вулицю:
- Ей, конопатий, ти це бачив?
І покаже Дімі кулак.
В відповідь йому Дмитро:
- А скільки вас, жуків. На кіло йде? – і теж кулаком махає.
Багато разів намагалися шкільні товариші помирити їх, але все даремно: вже дуже вперті були двоє. Під кінець навіть почали кидатись один в одного через вулицю кусками болота.
Одного разу полив сильний дощ. Хмари скоро розвіялись: виглянуло сонце, але доро-га була залита водою. Люди, яким треба було перейти вулицю, ходили по краю, опускали ногу в воду, але переступити не наважувались.
Гриць вийшов з дому і став біля воріт, любуючись, яким все стало чистим і свіжим після дощу і як все блищить на сонці.
Раптом бачить: з воріт виходить Дмитро і тримає в руці великий камінь. «Ага, - поду-мав Гриць, - ти – камінням? Добре!»
Він швидко сховався за воротами, схопив в дворі цегли-
ну і знову вибіг на вулицю, готовий до бою. Але Дмитро ка-
мінь не кинув, а сидів на кісточках на дорозі і вмощував ка-
мінь. Поклав, спробував ногою, чи не хитається, і пішов. А
камінь залишився лежати, як маленький острівець. «Що ж,
- подумав Гриць, - і я можу так зробити». І опустив свою
цеглину у воду.
А Дмитро несе вже другий камінь. Він обережно сту-
пив на перший камінь, а другий мостив у воді, на одній
лінії з Гришиною цеглиною.
Тоді Гриць виніс зразу три цеглини.
Так вони будували перехід через вулицю, підходячи все
ближче один до одного. І ось між останнім каменем і остан-
ньою цеглиною залишився один крок. Діти стали один про-
ти одного. Тоді вони за весь час вперше поди-вились один
одному у вічі, і Гриць сказав:
- А я черепаху знайшов. У нас в дворі живе. Хочеш,
покажу?
Іван ВАСИЛЕНКО
106. НАЙКРАЩИЙ ДРУГ
Залишив Микола свій самокат у дворі. А сам пішов обідати. Не встиг поїсти, як ба-чить: на його самокаті Вовка катається. Розсердився Микола і побіг у двір.
«Зараз, - думає, - відлуплю Вовку, щоб чужі речі не брав без дозволу».
Підскочив Микола до Вовки сердитий, навіть кулаки стиснув. А Вовка побачив його і сказав хлопчику, який стояв поряд.
- Знайомся, Ігор, це мій найкращий друг - Коля.
Зніяковів Коля, розтиснув кулаки і несподівано для себе сказав:
- Чому ж ви на самокаті не катаєтесь…
Юрій ЄРМОЛАЄВ
107. ГІРКА ПРИГОДА
- Мала, стривай! Стій! Зупинись, кому кажу.
Маленька Софійка Волощак, як те сполохане пташеня, зіщулилася. Страх застиг у неї в очах. А поряд нікого. Лиш вона і Сашко Верес з 8 - Б.
- Чи хіба ти глуха, не чуєш, коли до тебе старші звертаються? Га?
Дівчинка не те, що чути, вона воліла б і не бачити, і крізь землю провалитися, так їй було страшно.
- Гаразд, сьогодні вдам, ніби не помітив, що ти не дочуваєш. Проте наступного разу рекомендую чути. Затямила?
Школярка зробила рух, який був мало схожий на кивок.
- Що ж, добре. Тепер до справи. Ти приготувала смаколики для мене? Як я тобі радив: хочеш піти додому - ділися з друзями. Та йди собі. Хіба я щось не правильно кажу? Ми ж друзі?
- Ні! Ти не вмієш дружити!
Від слів, що пролунали у нього за спиною, Сашко отетерів.
- Софійка, ось ти де. А я з ніг збився, шукаю тебе повсюди, - до дівчинки підбіг Любомир Щасливий, її однокласник.
Сашко, який вже трохи оговтався від почутого та побаченого, мовив:
- То ви, малюки, гадаєте, якщо вдвох, то я вас злякаюся? Ха-ха-ха. Розсмішили.
- А ми тебе не збираємося лякати, щоб ти нас боявся, - промовив Любчик. - З якого б то дива? Просто поясни, будь ласка, чому ти так чиниш. Йдеш проти менших. От уяви лиш на хвилинку, а якби на місці Софійки була твоя сестра, і вона опинилася б у такій ситуації, то...
Проте, Сашко вже не чув, що говорив хлопчик. Він уявив...
У нього була сестричка Віка. Але, на відміну від цих малих першокласників, навчалася вже у другому класі. Він заплющив очі і чітко уявив свою сестру на місці цієї беззахисної дівчинки. І йому стало соромно.
Повільно підійшов до Софійки, очі в землю:
- Пробач. Давай дружити по-справжньому. Я тебе зі своєю сестричкою познайомлю.
- А ти, - це він до Любомира, - будеш зі мною дружити?
З того часу діти потоваришували. Як і обіцяв, Сашко познайомив Софійку та Любомира зі своєю сестричкою Вікою. Крім того, в соціальних мережах хлопчик почав вести блог, де ділився своїми думками про дружбу, друзів. За досить малий проміжок часу, він швидко знайшов прихильників.
Інколи в думках Сашко повертався до тієї пригоди. Гірка пригода - так він її називав. Хлопець був дуже вдячний Любомиру, який вчасно з'явився і своїм прикладом показав, що:
- Друзі - це скарб, який ми повинні берегти!
Ірина ЛУГІНІНА
108. ТРИ РЕШЕТА
Жені було дев'ять років, і вчився він у третьому класі. Вечорами, повернувшись додо-му, Женя завжди багато розповідав мамі про школу і про оцінки, які одержав. Іноді він розповідав їй про однокласників.
Якось Женя, тільки-но прибігши додому, з запалом почав розповідати:
- Мамо, я ніколи не думав, що Андрій Ситник так міг вчинити! Уяви собі, я чув, що він...
- Зачекай, синку, зачекай, - перервала його мати. - Ти вже пропустив усе, що чув, че-рез наші три решета, перш ніж мені розповідати?
- Ні, - відповів Женя повільно, - а хіба це завжди треба?
- Так, завжди потрібно пропустити слова через три решета. Перше решето - це прав-да. Чи дійсно правда усе, що ти мені хочеш розповісти про Андрія?
- Я не знаю, але Валера мені говорив, що Олесь йому так передав...
- Ну от, виходить, що, можливо, діло і не так було. Дуже схоже, що не так. Тепер дру-ге решето - любов. Чи буде це приємно тій людині, про яку ти хочеш говорити? Якщо про тебе так почнуть говорити, тобі це сподобається?
- Ні-ні, - відповів хлопчик.
- Тоді мені здається, що ти не повинен це розповідати іншим. Але є ще і третє решето - необхідність. Іноді доводиться розповідати іншим щось неприємне, щоб виправити справу. А чи є в цьому випадку потреба, синку, щоб про нього розповідати іншим людям?
- Ні, мамо, ніякої особливої потреби у мене немає, - спокійно відповів матері Женя.
- Добре. Якщо говорити про цю справу немає потреби, якщо це буде не з любові та до того ж, можливо, і неправда, то просто забудьмо все це. Краще розкажи мені що-небудь хороше про Андрія. Це буде набагато приємніше нам обом.
Мама і Женя сіли на дивані, і Женя розповів, що Андрій старанно вчиться, уважний до своєї сестрички і що йому доводиться багато працювати, розносячи газети, аби допо-могти батькові утримувати сім'ю.
Мати і син вирішили: усе, що вони будуть чути про людей, завжди пропускати через три решета і передавати іншим тільки те, що правда, що корисно і що - з любов'ю.
Автор невідомий
110. Чи є що золота дорожче на землі? -
У мудреця спитали якось люди.
Не довго думав мудрий чоловік:
- Дорожча дружба - є, була і буде!
Тоді чому сказали: - Сталь міцна,
Міцніша над усе, це знає всяк і всюди, -
Подумав трохи й відповів мудрець
- Міцніша дружба - є, була і буде!
Йому сказали: - Ураган страшний,
Корчує він дуби, несе руїну всюди.
- Чи є сильніше, що за ураган?
- Сильніша дружба - є, була і буде!
Усім смакує не полин, а мед.
Мед люблять діти - і дорослі люди.
Мед - найсолодший із земних дарів.
- Солодша дружба - є, була і буде!
Муталіб МІТАРОВ
111. ДРУЖБА
Дружба ‒ завжди теплії стосунки,
Що між людьми на цьому світі виникають
Не за гроші чи якісь дарунки,
А за те, що люди добре серце мають.
Дружба ‒ це найглибшеє коріння
Довіри, щирої взаємодопомоги,
А також взаєморозуміння
В час миру, спокою і в час біди, тривоги.
Дружба ‒ це фундамент найміцніший
Високих почуттів духовної фортеці.
Дружба ‒ це супутник найвірніший
Впродовж життя у згоді, злагоді й безпеці.
Дружба ‒ мов широке, синє море,
Безмежна, предковічна, сильна та глибинна,
У якій миттєво тоне горе,
Натомість виринає радість безупинна.
Дружба ‒ скарб це цінний і коштовний,
Та той, який ані продати, ні купити.
Гідними лиш вчинками чудовний
Дарунок цей собі ти можеш заробити.
Дружба ‒ це ті почування чисті,
Що скріплюють серця і душі найміцніше,
З кóтрими життя стежки тернисті
Проходити все ж значно легше та простіше.
Дружба ‒ друзям джерело відради,
Що живить світлих дум, емоцій протікання,
Разом подолавши всі завади,
Здійснивши їхні мрії та усі бажання.
Дружба ‒ єдність спільних інтересів,
Що друзі прагнуть між собою розділити.
Дружбу вік цінуйте без ексцесів,
Бо, втративши, вже можна і не відновити.
Євген КОВАЛЬЧУК
112. ДРУЖБА
Дружба - це мудрі стосунки, довіра,
Спільні захоплення та інтерес.
Добрість і вірність, симпатія щира,
Тільки у дружбі можливий прогрес.
Це безкорисливість і допомога,
Добрі взаємини, щастя буття.
З друзями легка найтяжча дорога
Та веселіше й світліше життя.
Надія КРАСОТКІНА
113. ДРУЖБА - ЦЕ ВЕЛИКА СИЛА
Щоб могли ми гарно жити,
Треба вчитися дружити.
А не кидатись словами,
Щоб не стати ворогами.
І запам’ятай собі –
З другом легше у журбі.
Друг нас виручити може,
У біді він допоможе.
А як пісня, жарт чи сміх –
Радість ділиться на всіх.
Друг нас може захистити
Може з класом примирити.
Друг не стане кепкувати
І на людях нас повчати.
А як сварять всі навкруг –
Йде на захист справжній друг.
І ніколи не забудь!
Й ти для друга - вірним будь!
Й ще одне запам’ятай:
Друзів ти не забувай!
Знай, моя дитино мила,
Дружба - це велика сила!
Надія КРАСОТКІНА
114. БУДЬ ДРУГОМ
Завжди з другом всім найкращим поділись
І ніколи не суди і не сварись.
А прийди на допомогу,
Покажи йому дорогу,
Чесно другові у вічі подивись.
І ніколи привітати не забудь,
З другом чесним і порядним завжди будь.
І веди до перемоги,
Відхили усі тривоги,
І хвали його частіше, а не гудь.
І до друга ще здалеку посміхнись,
Добрим словом щиро з другом поділись.
Вмій прощати, пробачати,
Не учися дорікати,
А душею ти до друга прихились.
Надія КРАСОТКІНА
115. Які до друга ти вимоги ставиш,
Такі й до себе завжди виставляй.
І те, що другові сердечному порадиш,
Собі такі ж завжди поради дай.
Ніхто у світі цім не досконалий,
А в кожного якийсь недолік є.
Один повільний, хтось веселий, жвавий,
Всім притаманне щось одне, своє.
Один смішний, бадьорий, жартівливий,
Уміє всіх довкола звеселить.
Хтось роботящий дуже, хтось лінивий,
Але усі прийшли у світ цей жить.
Хтось вміє над собою працювати,
А інший ще не усвідомив саму суть.
Тому людей такими слід сприймати,
Якими є, якими ті живуть.
І раз ти вибрав друга серед інших,
То дорожи ним, думкою ділись.
Хоч є людей багато цікавіших,
Можливо, ви й розійдетесь колись,
Та зараз друг твій найдорожчий в світі,
Найкращий твому серцю і душі.
Тобі цікаво з ним стрічатись, говорити,
Тому до друга з радістю спіши.
Бо він твій друг. Тож другом будь для нього.
Вмій цінувати те, що в тебе є.
Не зраджуй друга, не зроби такого,
Щоб потім серце стиснулось твоє.
Від болю, від страждання, від печалі,
За те, що друга ти не виручив з біди.
Запам’ятай тепер, керуйся тим надалі.
До свого друга з чистим серцем йди.
Надія КРАСОТКІНА
116. ЩО ЦЕ ЗНАЧИТЬ – НЕ ДРУЖИТИ
Що це значить – не дружити,
жити так – одинаком?
Не дружити – це ходити
не дверима, а вікном.
Це без друга, без подружки
на перерві у кутку
розмовляти самотужки
з апельсином нашвидку.
Це дивитись, наче в книжку,
набік з видом кам’яним,
а насправді тишком-нишком
роздавати штурхани.
В школі вчитись й не дружити -
це, повірте, все одно,
що, заплющившись сидіти
і дивитися кіно.
Оксана СЕНАТОВИЧ
117. ДРУЖБА
Дружба - це своєрідна любов
Симбіоз довіри і віри.
Та якщо зраджуєш її знову й знов
Такий союз не матиме сили.
Дружба - це коли рівні завжди,
Коли зливаються в одну дві дороги
І з висока не дивляться при біді,
А простягають руку допомоги.
Дружба - це коли легко йти
Співати пісні і біль пережити.
Це коли комусь допомагаєш досягнути мети
І разом щасливо прожити.
Дружба - та мить і той сенс,
Коли ми ще досі як діти…
Дружба це я і це ти, і весь світ…
Давайте всі разом дружити.
DARKLORDV
118. ПРО ДРУЖБУ
В житті усім потрібна дружба:
І для розваг, і для журби, й для служби.
Із другом легше в світі жити,
Але й дружити треба вміти.
Слід другові допомагати,
В пригоді завжди захищати,
Слід жарти друга розуміти
Й самому жартувати вміти.
Коли ж якесь нерозуміння,
Потрібно виявить терпіння.
При сварці – швидше помиритись –
Не варто з друзями сваритись.
Тетяна ГОРОБЕЦЬ
119. ЗАВЖДИ ПАМ’ЯТАЙТЕ ПРО ДРУЗІВ
Завжди пам’ятайте про друзів,
Вони ж не забудуть про вас.
Нехай у невимовній тузі
Невпинний спливатиме час,
Нехай поза віхоли років
Заносить омріяні дні,
Нехай сподівання високі
Спалили вогні навісні.
Нехай крижаними вітрами
Скувало веселі пісні,
Нехай захололи із вами
Всі мрії юнацькі ясні,
Та все ж, розгорнувши замети,
Огляньте скарбницю душі,
І те неодмінно знайдете,
Що друг вам колись залишив.
Володимир КИРПИТА
120. СПАСИБІ, ДРУЗІ!
Спасибі, друзі, що Ви в мене є!
Ви і тепло, і дихання моє,
І добрий ранок, і прекрасний день
Як спів пташок, їх звабливих пісень
Як дивосвіт, як квіти чарівні
Та зорі ясні, що у вишині,
Ви ніжні мрії, що ведуть у даль
Та той мотив, що виграє рояль
Ви ніби сонця милі промінці,
Лоскочете легенько по лиці,
Ви мій чарівно неповторний світ,
Рядки, як листя та весняний квіт
Спасибі друзі, що Ви в мене є!
Ви і тепло, і дихання моє,
І добрий ранок, і прекрасний день,
Як спів пташок, їх звабливих пісень.
Наталі КОСЕНКО-ПУРИК
121. УСІМ ПОТРІБНА ДРУЖБА
В житті усім потрібна дружба:
І для розваг, і для журби, й для служби.
Із другом легше в світі жити,
Але й дружити треба вміти.
Слід другові допомагати,
В пригоді завжди захищати,
Слід жарти друга розуміти
Й самому жартувати вміти.
Коли ж якесь нерозуміння,
Потрібно виявить терпіння.
При сварці – швидше помиритись –
Не варто з друзями сваритись.
Вікторія ОСТАПЧУК
122. КАЗКА ПРО ДРУЖБУ
Якщо нема у тебе друга,
То світ стає немилий, туга.
А тому хочу вам сказати,
Що завжди треба мати друга.
Сама б людина що зробила?
А з друзями - велика сила!
То ж друзів завжди поважайте
І в дружбі жити всі звикайте.
Про щиру дружбу в наше свято
Я хочу казку нагадати,
Відому всім з дитячих літ,
Щоб з друзями ішли ви в світ.
В батьків синів було багато.
Синів любили мама й тато,
Виховували їх і вчили,
Щоб діти білий світ любили,
Щоб діти вміли працювати,
Щоб в них чеснот було багато,
Щоб дружними у світ ішли
Та добрими усі були.
І от сини повиростали
Й дружити якось перестали.
Став кожен жити сам по собі -
Одні у радості й журбі.
І добрих слів в них стало мало,
А сил своїх не вистачало...
Тож перестали ще й радіти,
А для батьків вони всі - діти...
І визначив татусь причину,
Чому сини йдуть до загину...
Спішить зібрать сімейну раду,
Щоб дати всім синам пораду.
Щоб ті успішно процвітали
Й любов’ю серце наповняли,
Та щоб згуртовані були,
Щоб дружними в життя ішли.
Бо лиш у дружбі їхня сила,
Вона і дасть синочкам крила.
Отож, неспішною ходою
Пішов до річки за лозою.
Нарізав, скільки міг узяти,
Щоб дітям приклад показати.
Прийшов сумний, немов в імлі,
Галузки виклав на столі
І став синів своїх чекати,
Щоб щиру правду їм сказати.
Бо слово батьківське хороше
Синам потрібніше за гроші.
І от сини прийшли до хати.
Там їх чекали батько й мати.
Сини вклонилися чолом
І сіли в батька за столом.
Всі мовчазні, неговіркі
Якісь зробилися такі...
Нема ні радості, ні сміху,
Усі забулися про втіху...
І в батька стислося серденько,
Скупу сльозу зронила ненька,
А за столом - не частування,
А тихе батьківське ридання.
Й лоза нарізана лежить...
Настала довгождана мить...
Тут батько враз заговорив,
Бо все для себе вирішив.
- Ну, що, сини мої, соколи?
Я не чекав цього ніколи,
Що ви ось так почнете жити,
Один одного не любити.
Без дружби і без добрих слів
З вас кожен у житті побрів.
Тож зараз всі ви для науки
Візьміть одну галузку в руки.
Міцніше стисніть, розломіть
Й перед і мною покладіть... -
Всміхнулись хлопці, що й казати,
Якусь галузку розламати...
Тож кожен гілку в руки взяв,
В секунді зразу й розламав.
Поклали зламані вербиці,
Й цікавість виросла на лицях.
І стали думати-гадати,
Що батько хоче їм сказати?
Мовчить старий і слів не каже -
У віники галуззя в’яже.
А як усі гілки зв’язав,
То віники синам роздав
І каже: «А тепер візьміть
І швидко віник розломіть
Сини і досі не збагнули,
Взяли ті віники і гнули,
Хотіли швидше розламати,
Та де їм стільки сили взяти?
І так їх гнули, так крутили,
Але зламати не зуміли...
Тоді отець синам сказав:
«Отак і люди, як лоза...
Одного легко всім зламати,
Не треба й сили докладати.
А от, як дружба процвітає,
Ніхто вас, діти, не зламає!
І тільки в дружнім колективі
Усі ви будете щасливі.
В гурті живіть, про інших дбайте
Й на все життя запам’ятайте,
Що тільки разом всі ви дужі.
Не будьте, діточки, байдужі.
В любові, в мирі ви живіть
І між собою всі дружіть.
Бо тільки в дружбі ваша сила,
Вона дає людині крила,
Звеличить вас і піднесе.
На цьому, діточки, й усе».
Для казочки прийшов кінець,
Хто зрозумів, той молодець!
Надія КРАСОТКІНА
123. ПРО СНІГ, СУСІДІВ ТА ДРУЖБУ
(Українська притча)
Жили поряд два сусіда. Прийшла зима, випав сніг.
Перший сусід вранці вийшов з лопатою розгрібати сніг перед будинком.
Поки розчищав доріжку, подивився, як там справи у сусіда. А у сусіда - вже втоптана доріжка.
На наступний ранок знову випав сніг.
Перший сусід встав на півгодини раніше, взявся за роботу, дивиться - а у сусіда вже доріжка прокладена.
На третій день знову сніг випав. Ще раніше вийшов чоловік наводити порядок. Ди-виться - а у сусіда доріжка вже прокладена. Як це так? Коли він встигає?
У той же день зустрілися вони на вулиці, поговорили про те, про се… Тут перший сусід ненароком і питає:
- Послухай, сусід, а коли ти встигаєш доріжку до будинку торувати?
Другий сусід здивувався спочатку, а потім засміявся:
- Так я його ніколи доріжки не топчу - це до мене друзі ходять!
Зібрав і записав Олег БОЛСУНОВ
124. ЯК ОБИРАТИ ДРУЗІВ. МУХА, КОМАР ТА БДЖОЛА
(Українська притча)
Запитав якось Комар Муху:
- А чи є десь поблизу квіти?
- Хм. Не знаю, не помічала я тут квітів, - відповіла йому Муха. - Але тут є стільки чудових консервних банок, багнюки та сміття!
І Муха радісно почала розповідати Комару про всі сусідні смітники, які йому неод-мінно потрібно буде відвідати.
Полетів Комар у вказаному напрямку і зустрів Бджолу.
- Чи не бачила ти поблизу смітника? - запитав він у неї.
- Смітника? Ні! Я ніде не бачила смітників - здивувалася Бджола. - Тут усюди просто безліч ароматних квітів. Летимо? Я покажу тобі їх.
І Комар полетів з Бджолою дивитися на квіти.
Важливо вибирати собі друзів, тих, з якими приємно дружити.
Зібрав і записав Олег БОЛСУНОВ
125. ЩО ЗНАЧИТЬ ТОВАРИСЬКІСТЬ
В минулому році до нас в клас прийшов новачок, Віктор. Вчився він погано, домаш-ніх завдань не виконував, уроки прогулював. Що робити?
Йдемо до нього додому. Без запрошення. А він не відчинив нам двері. Потім прийшов в школу, ніби нічого не трапилось. Чесно кажучи, ми розгубились. Вирішили тоді пора-дитися з Ольгою Вікторівною, класним керівником. Вона дала пораду: треба з Віктором позайматися… Допомогти йому…
А ми вже хотіли з ним боротися, сварити, соромити. Про те, що треба спочатку одно-класнику допомогли, зовсім забули. Учні почала допомагати Віктору готуватись до уро-ків. Минув тиждень, другий. І ми помітили, що наш однокласник став краще вчитися, добре відповідати біля дошки. Не прогулював уроки. Гарні оцінки в нього з’явились.
Ось що значить товариськість!
Ю. МАЛЬЦЕВА
130. СПРАВЖНІЙ ДРУГ
А в дружбі не буває порівнянь.
Немає друзів КРАЩИХ або гірших.
Лиш СПРАВЖНІЙ друг за тебе без вагань
Може віддати все і навіть більше.
В очах у друга не буває фальші.
І заздрості у серці теж не буде.
І байдуже молодший він чи старший,
Та він тебе ніколи не осудить.
А дружбу не вимірюють словами.
Слова - ілюзія, що створена із пилу.
Лиш дружба не розвіється з роками,
Бо справжня дружба це велика сила.
У дружбі не буває порівнянь.
Це кожен з нас повинен добре знати
Бо друг - це той, за кого без вагань
Ти теж готовий все, що є віддати.
Любомир ВИННИК
131. СПРАВЖНЯ ДРУЖБА
Людина може жити й не тужити,
Коли умітиме по справжньому дружити.
Бо друг в житті – це вам не просто так,
А це, напевно, що від Бога знак.
Товариша не можна ображати,
Його потрібно вміти поважати.
Не кидайте ви друга у біді -
Він допоможе й вам колись тоді.
Умійте й порадіти ви за друга,
І ви забудете відтак, що таке сум і туга
Робіть добро й великі і малі,
І будуть друзями всі люди на землі.
Микола ТИХОНОВ
132. БЕЗ ДРУГА ВІРНОГО ЛЮДИНІ ТУГА
Самотнє дерево і вітерець зламає,
А разом з друзями у тебе сила є.
Без друга не прожити - кожен знає,
Без друга сіре все життя твоє.
Один не станеш по обидва боки,
Та й як одному в світі цім рости?
Чи прогулятися, як поробив уроки,
Чи в парк та в цирк у вихідні піти?
А з другом можна все обговорити,
Обміркувати і порадитись завжди.
Цікаво з другом у похід ходити,
Якщо не маєш друга, то знайди.
Та злого і лихого друга - стережися.
І сам з людьми ти справедливим будь.
Від друга доброго ще доброти навчишся,
Про це ніколи в світі не забудь.
Без друга вірного людині просто туга,
Без нього й затишку нема ніде.
Для друга вірного - так хоч коня із плуга,
Бо він на допомогу теж прийде.
Тому давайте в мирі й дружбі жити,
І доброту у серденьку нести.
Щоб з нами всім хотілося дружити
І друзями чудовими зрости.
Надія КРАСОТКІНА
133. ВІРНИЙ ДРУГ
А вірний друг - це та людина,
Яка не кине у біді.
І як прийде лиха година,
Пізнаєш друга ти тоді.
Він захистить і допоможе,
Й не вимагатиме подяк.
І сонце вигляне погоже,
І сонечку зрадіє всяк.
А душу затишок обійме,
Бо поруч тебе - вірний друг.
Й захопиш ти його в обійми,
Бо стане світлим все навкруг.
Надія КРАСОТКІНА
134. ДРУГ
Це так чудово - в дружбі жити!
То незрівнянне почуття!
Нам треба вчитися дружити,
Бо добрий друг - на все життя.
Йому про все сказати можна
І сміх та сльози розділить.
За друзів, часом, нам тривожно,
Та як без друзів в світі жить?
Ми довіряєм таємниці
Кому іще, тож як не їм?
Запрошуємо до світлиці
І друзям раді ми своїм
Завжди, у кожну пору днини,
Бо друг розрадить нас умить.
Немає кращої людини.
За нас його душа болить.
Й ми вболіваємо за нього,
Бо він найкращий нам за всіх!
Тож друга треба нам такого,
Щоб розділити горе й сміх.
Надія КРАСОТКІНА
135. САМОМУ ПОТРІБНО ХОРОШОМУ БУТИ
…Та й самому потрібно хорошому бути,
Вірним слову і ділу, і другові теж.
Щоб повагу до себе у друзів здобути,
Треба відданим бути й самому без меж.
Завжди друзям любов і тепло дарувати,
Щось порадити добре, біду відвести.
Навіть іноді слово хороше сказати,
Руку стиснути, поруч із другом пройти...
Надія КРАСОТКІНА
136. ТРЕБА ДРУГА СВОГО ЦІНУВАТИ
…Як не маєш ще друга - потрібно шукати,
Щоб одному по білому світу не йти.
Як знайшов, треба друга свого цінувати
І тримати його, й завжди берегти
Надія КРАСОТКІНА
137. МОЇ ВІРТУАЛЬНІ ДРУЗІ
Чи буває дружба в інтернеті?!
Чи бувають друзі віртуальні?!
Так, ця дружба зараз є у тренді,
Такі друзі справжні і реальні.
Хай там що комусь не до вподоби,
Хай говорять: так не може бути...
Рідні стали ми усі немовби...
Мої друзі - це найкращі люди.
Завжди побажають: "Добрий ранок".
І спитають: "Як ти?", "Як життя?".
Разом ми зустрінемо світанок,
Вип'єм келих терпкого вина .
Поговоримо про все, що має зміни,
Про роботу, відпочинок, вихідні.
Друзям віртуальним вже нема заміни,
Бо вони найкращі й серцю дорогі.
Друзі віртуальні - ви такі безцінні,
Теплі в спілкуванні, щирі, неземні...
Дякую, хороші, всі ви неймовірні.
Вашу дружбу буду в серці берегти.
Скрізь заполонили інтернет мережі:
Іnstagram з Facebook(ом), Messendger, Tik Tok...
Побажання друзям шлю свої безмежні...
Поміж нами виник взаємозв'язок.
Якщо друг в онлайні - значить все в порядку.
Переписка знову набирає ритм.
Надсилаю смайлик... Беру шоколадку...
В спілкуванні з друзями линуть вечори.
138. СПРАВЖНІЙ ДРУГ
Слова: Михайло ПЛЯЦКОВСЬКИЙ
Музика: Борис Савельєв
Дружба віддана не зламається,
Не розклеїться від дощу й негод!
Друг в біді не лишить,
Щирим словом втішить!
Отакий від незрадливий,
Справжній друг!
Ми посваримось і помиримось,
"Нерозлийвода", - кажуть всі навкруг.
В день чи ніч негожу
Друг мені поможе!
Отакий він незрадливий,
Справжній друг!
Друг завжди мене прийде виручить,
Він не жде подяк,
І не жде послуг!
Буть комусь в пригоді
В будь-якій погоді! -
Ось що значить незрадливий,
Справжній друг
139. ДРУЗІ
Тепло очей і рук тепло,
Чуттів таких ще не було,
Як тут, на віддалі, далеко,
На серці неймовірна спека.
А слово друзів тут лікує,
І зігріває, й пророкує
Надію, віру й перемогу,
Душевний спокій і дорогу.
Їх голос з України ллється
І проникає в саме серце.
Подруги вірні, незрадливі
Підтримують. Яке це диво!
Бо дружбу не зламає даль,
Вона міцна, неначе сталь.
Плече надійне друзі мають,
Мене на цій стезі тримають.
Наталя РАЙФУРАК, 23.01.2025
140. БО Є ЩИРА ДРУЖБА В НАС
Золотисте ніжне сонце
Зазирає у віконце.
Усміхнулось, привітало,
Ніжно так залоскотало.
Розбудило, щоб не спала,
А скоренько одягалась,
Вибігла у двір швиденько,
Бо чекає вже давненько
Моя подруга Галинка —
Ніжна, гарна, мов билинка.
Віддана подруга щира
Дуже добра, дуже мила.
Дружим з нею ми давно,
Завжди з нею заодно.
І працюєм, і гуляєм,
і малюєм, і співаєм.
Дружбу ми свою цінуєм,
Дару цього не марнуєм.
Й вам бажаєм так дружити,
Один одного любити.
Допомагати, співчувати
І любов у серці мати.
То швиденько я спішу,
До подружки вже біжу.
Бо є щира дружба в нас.
Нехай буде така в вас.
С. ЦАП
141. ПІСНЯ ПРО ДРУГА
Якщо виявивсь раптом друг
І не ворог тобі, а так,
Якщо зразу не розбереш
А чи справжній він все ж,
Хлопця вгору тягни, ризикни,
Не покинь, щоб залишивсь один,
Хай він в зв’язці з тобою одній,
Щоб дізнатись хто він.
Якщо хлопець в горах, не ах,
Та якщо він розкис і вниз,
Крок на кригу ступив і зник,
Оступився і в крик,
Значить поряд з тобою чужий,
Ти його не свари та жени,
На вершину таких не беруть
І пісень не складуть.
Він не скиглив якщо й не нив,
Йшов вперед, хоча був і злий,
А коли ти зі скелі впав –
Він стогнав та тримав,
Якщо йшов із тобою, як в бій,
На вершині стояв хмільній,
Як на себе самого тоді
Покладайся в біді.
Людмила СУХАНОВА, 26.02.2025
(Переклад пісні В. Висоцького)
142. ДРУЖБА
Якщо друг не сміється,
То сумним все здається,
Запали йому сонце –
Це так просто!
Перетворюй все трішки
На веселу усмішку,
Навіть сум і сльозинки -
Це так просто!
Приспів:
І неділя й субота,
Дружба - це не робота,
Дружба - це не робота!
Друзі є, а для них |
Не буває вихідних! | (3)
Свого щастя хвилинки
Поділи на частинки
І роздай його друзям -
Це так просто!
А коли буде треба,
Друзі прийдуть до тебе
І ввімкнуть тобі
Зорі або сонце!
Приспів.
Якщо кожен друг у колі
Другу протягне руку,
То буде видно в ілюмінатор:
Дружба, наче екватор!
Якщо ромашки ми зберемо,
Вітаючи друзів наших,
То стане ясно: дружба це -
Планета ромашок!
Приспів.
Автор невідомий
143. ТРИ МЕТЕЛИКИ
(Казка)
Були собі три метелики: один білий, другий червоний, а третій жовтий. Вони весело літали цілий день у великому саду, в сонячному світлі, перелітали з квітки на квітку, куш-тували медок і летіли далі.
Час їм дуже швидко минав. Вони так загралися, що й не зогляділися, що сонечко схо-валося за хмари і пустився дощ.
Змокли метелики. Полетіли вони до своєї хатки, аж там біда: двері замкнені, а ключа ніде не можна знайти.
Що тут робити? За той час, що стояли перед дверима та не знали, що робити, змокли страшенно. Насилу вже крильцями ворушили. Ледве долетіли до тюльпана, червоного з жовтими крапочками. Попросили його захисту:
- Любий тюльпанчику, просимо тебе, відчини свій келих та сховай нас від дощу!
Тюльпан подивився на них і промовив:
- Жовтого й червоного прийму, а білий нехай зостається надворі.
Але обидва метелики, жовтий і червоний, промовили:
- Коли ти не хочеш захистити нашого братика, білого метелика, то й ми краще на до-щі будемо мокнути.
Метелики смутні полетіли до білої лілеї. Попросили й її, щоб сховала їх від дощу, але вона погоджувалася прийняти тільки білого. Тоді й він промовив:
- Сам-один не хочу ховатися в тебе! Або вже разом з своїми братами десь знайдемо захист, або вже вкупі бідувати будемо.
Почуло це з-за хмар сонечко, і схотілося йому побачити тих приятелів, що так один за одного обстоювали. Продерлося крізь хмари й кинуло на метеликів своє проміння. Зараз крильцята їм висохли, і самі вони зігрілися і знов літали, танцювали й раділи, як давніш, аж до самого вечора. А як сонечко зайшло за гору, то метелики полетіли додому спати.
Леся УКРАЇНКА
144. ПРИТЧА ПРО ДРУЖБУ
В якімсь селі дідусь один вмирав,
На той світ вже збирався у дорогу…
До рук ікону взяв, поцілував,
А наостанок все ж прохав у Бога:
Хоч я й старий, та міг би ще служить,
Порадником і дітям і онукам,
Якби ж ти, Боже, дав іще пожить,
Відстрочив трохи з сонечком розлуку.
Господь почув, подумав і спитав,
Сховавши усміх, зазирнувши в очі:
- Відстрочить, кажеш? Може б я і дав
Тобі пожити… Добре, скільки хочеш?
Дідусь ожив відразу, звеселів,
Подумав про онуків, про синочків:
- О, Господи! Ти стільки дай років -
На гілці скільки майорить листочків.
- Ні, це багато, - Бог йому на це, -
Не можу скільки літ тобі ще дати.
- Ну, скільки яблук має деревце?
- Ні, не проси, - і це тобі багато.
- Тоді дай стільки, скільки за роки
Хороших, добрих, вірних мав я друзів.
- Хай буде так, - торкнувсь його руки, -
По справедливості і по заслузі.
І Бог пішов, а той дідусь піднявсь
І сиві вуса підкрутив завзято,
Бо друзів за життя він скільки мав,
Як яблук і листочків разом взятих!
В цієї притчі є проста мораль:
Щасливо й довго в світі щоб прожити,
Любити треба світ, з людьми дружити,
І душу мати чисту, мов кришталь!
Олена БОДНАР
145. ПРИТЧА ПРО ПРИЯЗНЬ
Вмираючи, покликав батько сина,
Що був його єдиная дитина,
І мовив, звівши голову стару:
«Мій синку, швидко я, мабуть, умру.
Дав бог мені прожити много літ.
Добра надбати і пізнати світ.
Добро тобі лишаю. Не марнуй
Його, та й понад міру не цінуй.
Не думай в нім мету життя знайти, -
Се сходи лиш до вищої мети.
Та, крім добра, ти маєш, синку, те,
Що найважніше - серце золоте,
Досить науки і здоровий ум,
І вже пройшов ти молодості шум.
Одного лиш бажаю ще тобі:
Щоб мав ти друга щирого собі».
Син мовив: «Татку, дяка вам і честь!
Та в мене друзів щирих много єсть».
«О синку, много при їді й вині,
Та в горю помогти - напевно, ні!
Я, сімдесят п’ять літ проживши, вспів
Знайти одного лиш - та й то напів».
«Ні, татку, - мовив син, - з моїх друзяк
Піде за мене кожний хоч на гак!»
Всміхнувсь отець. «Щасливий, синку, ти,
Та я би радив пробу навести.
Заріж теля і запакуй у міх,
А ніччю йди з тим до друзяк своїх.
Скажи: «Біда! Я чоловіка вбив!»
Проси, щоб захистив тебе і скрив.
Своїх так перепробуй, а потім
Застукай і в мойого друга дім».
Послухав син. Як смерклося цілком,
Пішов, важким нав’ючений мішком.
До друга найлюбішого воріт
Застукав: «Живо, живо отворіть!»
Явився друг. «Се що тебе жене?»
«Я чоловіка вбив! Сховай мене!»
Та сей, не відчиняючи воріт,
Сказав: «Тікай! Чи ще мене й мій рід
Ти хочеш у тяжку біду вплескать?
Адже ж коли почнуть тебе шукать,
То де ж підуть насамперед? Сюди!
Бо знають, що я друг твій! Геть іди!»
Пішов по інших своїх другах син –
Не скрив його, не втішив ні один.
А дехто мовив: «Забирайся ти!
Я зараз мушу властям донести.
Адже ж всі знають, як дружили ми, –
Ще скажуть, що до спілки вбили ми».
Отак всю ніч продвигавши свій міх,
До батькового друга він прибіг.
«Рятуйте, дядьку! Я людину вбив
Та вже й у місті шуму наробив!
Ось труп! Там десь погоня вже жене!
Ой пробі, скрийте трупа і мене!»
Старий живенько замки відкрутив
І з міхом парубка в свій двір пустив.
«Ну, ну, ходи, небоже, скрийся тут!
А трупа десь я впру в безпечний кут».
Замкнув ворота, взяв на плечі міх -
Та парубок упав йому до ніг.
«Спасибі, дядьку! Не турбуйтесь, ні!
Ніяке зло не сталося мені».
І він сказав йому батьківську річ
І все, що діялося з ним сю ніч,
І як подвійно тут він скористав:
Фальшивих друзів збувсь, а вірного пізнав.
Іван ФРАНКО
146. ДРУЗІ ТА ВОВКИ
(Українська притча)
Каже ватажок зграї вовків своєму синові:
- На нашу територію лісу зайшли десять мисливців. Бери кращих вовків та прожени їх.
Повернулися вовки задоволені. І мисливців прогнали, і їх здобич собі забрали.
Через деякий час знову ватажок доручає своєму синові:
- Знову з’явилися у нас мисливці, але їх всього троє. Бери кращих вовків і прожени їх. Цього разу буде куди легше.
Повернулися вовки, побиті, без здобичі.
Дивується ватажок:
- Чому ви легко впоралися з десятьма мисливцями, а до тих трьох не впоралися?
- Та тому що ті десять були кожен сам за себе. А цього разу - троє друзів. Ми ледве ноги винесли.
Зібрав і записав Олег БОЛСУНОВ
147. ПРО ДРУЗІВ
(Притча)
Є друзі, як їжа - кожного дня ти маєш потребу в них.
Є друзі, як ліки - шукаєш їх, коли тобі погано.
Є друзі, як хвороба - вони самі шукають тебе.
Але є такі друзі, як повітря - їх не видно, але вони завжди з тобою!
Дякую тим друзям, котрі зі мною. Тримаймося купки.
148. ДВОЄ ДРУЗІВ
(Притча)
Дружба двох хлопців сягала ще молодших класів школи. Старший називався Франк і мав 20 років. Молодшого звали Тед, і йому було 18. Разом вони проводили багато часу. Разом вони вирішили піти до війська. Перед виїздом з дому склали присягу перед собою і перед родинами, що берегтимуть одне одного.
Їм пощастило, і вони опинилися в одному батальйоні. А далі їх послали воювати. Це була страшна війна, що точилася посеред розпечених пісків пустелі.
Якийсь час Франк і Тед перебували в облозі. Та ось одного вечора надійшов наказ здійснити рейд на ворожу територію.
Вояки під пекельним вогнем супротивника ішли вперед цілу ніч. Зранку дісталися до якогось села. Проте Теда не було. Франк кинувся його шукати, аж знайшов прізвище дру-га у списку зниклих безвісти. Франк підійшов до командира із проханням дозволити йо-му рушити на пошуки.
- Це надзвичайно небезпечно, - сказав командир. - Я вже й так втратив твого друга, а ти хочеш, аби позбувся й тебе? Там іде страшна стрілянина.
Проте Франк все ж подався шукати Теда. Минуло кілька годин, коли він знайшов йо-го. Тед був смертельно поранений. Франк обережно узяв його на плечі. Але тут зненаць-ка пролунав постріл. З останніх сил Франкові таки вдалося донести друга до табору.
- Чи ж варто було вмирати, аби врятувати вбитого? - спитав командир.
- Так, - прошепотів Франк. - Перед смертю Тед вимовив: «Я знав, що ти прийдеш».
Бруно ФЕРРАРО. «Спів польового цвіркуна»
149. ЗАЙЧИК
Був у Світлани зайчик. Не живий, не справжній, але теж гар-
ний. Сірий, вушка всере-дині рожеві, а хвостик – білий, пухнас-
тий, дуже схожий на сніжинку.
Свого зайчика Світлана любила. Годувала його супом, спати
з собою клала й іншим дітям давала погратися.
Ось і зносився зайчик. Спочатку хвостик у нього відірвався,
потім – вушко. А шерстка збилась і наїжачилась.
Побачив зайчика Юрко і каже:
- Який заєць страшний: старий, безхвостий! Пора його вики-
нути.
Почула ці слова Наталка, Світланчина старша сестра, взяла
голку з ниткою, пришила зайчикові хвостика, потім вухо, почис-
тила його і сказала:
- Хто давніх друзів у біді кидає, той нових не матиме!
Віра КАРАСЬОВА
150. ТРОЄ ТОВАРИШІВ
Мороз скував озера і ріки. Троє товаришів – Дмитро, Олексій і Павло - жваво розмов-ляючи, йшли кригою.
Дмитру сніг потрапив у взуття. Він відстав від товаришів, нагнувся зашнурувати взуття. Коли розігнувся, побілів.
- Рятуйте! – несамовитий крик почувся
йому.
Там, попереду, стояв Олексій, а Павло
борсався у крижаній воді.
- Руку! Протягни руку… Допоможи! –
кричав він йому, захлинаючись.
Але Олексій зі страхом відступив від
ополонки…
Ніби штовхнуло щось в спину Дмитра.
Він кинувся до товаришів.
- Лягай на лід, держи мене за ноги, я
поповзу до ополонки. Швидко!
Олексій невпевнено зробив крок впе-
ред і раптом повернувся.
- Боягуз! – Скинувши з себе пальто,
Дмитро поповз до ополонки.
Все ближче і ближче… Тільки б встигнути. Важкий зимовий одяг тягне Павла вниз, сковує його рухи. Все важче стає йому у воді.
Дмитро повзе. Ось уже край криги. Він протягує руку.
- Тримайся… Так, - тягне товариша на лід. – Ще трохи.
Але лід не витримує. Дмитро з жахом чує, як він вже тріщить під ним, чує, як під піджаком тече холодна вода…Тільки б встигнути. Ще одне зусилля…
Крига тріщить і під нею ховаються обидва хлопчики.
Але ось їхні голови знову з’являються на поверхні. Захлинаючись, знесилюючись, Дмитро втримує однією рукою товариша, другою шукає край криги. Лід кришиться в пальцях. Невже смерть? Ні, не може бути. Треба тільки звільнити праву руку, відпустити товариша. Але хіба він може так зробити?
Дмитро оглядається з надією, що побачить Олексія. Але того вже не видно поблизу. І Дмитро знову шукає край криги в пошуках опори.
…Ні, не потонули друзі. Дмитро таки витягнув з води Павла. Їхня дружба стала ще міцнішою. Друзі, як і раніше, все роблять разом. Так, як і раніше.
От тільки з Олексієм їхні стосунки стали іншими.
Автор невідомий
150. БУВАЄ ВСЕ
На світі – все буває: і сніг, і дощ, і вітер.
Буває злива навіть тоді, як сонце світить.
Бува, що втратять колір всі квіти у саду...
Лиш не бува ніколи, щоб друг тебе забув.
А як забуде раптом тебе твій друг – то що ж:
Ніякий він не справжній, а просто так – ніщо!..
Анатолій КОСТЕЦЬКИЙ
151. ПЕНЬКОВА ДРУЖБА
Жив собі Пеньок в траві,
Доживав на самоті.
Захотілось Їжакові
Знадобитися Пенькові.
- Давай, - каже, - разом жити?
- Добре, - Пень відказує, - живи й ти.
- А давай будем дружити?!
- Добре, в дружбі краще жити.
Раптом підповзла Гадюка
І Пенькові в інше вухо
Шепотить: «Живи зі мною,
Буде добре нам з тобою».
- Добре, Пень відповідає, -
Місця поки вистачає.
Але якось сталось так
Що Гадюку з’їв Їжак.
- Що за шум? - Пеньок питає.
- Я Гадюку доїдаю.
- Добре, - відказав Пеньок.
Здивувавсь тут Їжачок:
- Ви ж колись разом жили?!
- Колись - так, а тепер - ні.
І така дружба буває,
Та чи хтось її бажає?!
Щоб один дружбу шукав,
Другий її зневажав.
Або один дружбу пропонує,
Інший її не шанує
Вікторія ОСТАПЧУК
152. СЕКРЕТ ПО СЕКРЕТУ
Я вмію держать за зубами язик.
А от мій товариш до цього не звик.
Секрет він почує від мене -
І зразу ж секрет у Семена.
Семен по секрету розкаже рідні,
І мій же секрет по секрету - мені!
Грицько БОЙКО
153. З КИМ ПОВЕДЕШСЯ, ВІД ТОГО І НАБЕРЕШСЯ
У нас вдома дивина:
Дружать кіт і цуценя.
Разом скрізь вони гуляють,
Розважаються і грають.
Та ми стали помічати,
Що наш кіт почав гарчати,
Став носити гілочки
І жувати кісточки.
А от цуцик став лінивий,
Полюбляє цілу днину
У куточку десь валятись
І з обгорточками гратись.
Що ж це коїться? Біда!
Цуцик схожий на кота,
Ну а кіт, неначе пес ?
Справжнє чудо із чудес!
Ось таке в житті буває:
Дружба звичаї міняє.
З ким, як кажуть, поведешся,
Від того і наберешся!
Ольга НАУМЕНКО
154. ФАЛЬШИВА ДРУЖБА
Фальшива дружба, що та дівчина вродлива?!
На перший погляд, наче, не розлий вода.
Та тільки вітер в інший бік – вона зрадлива
І вуха вже стирчать ослячі, й борода…
Фальшива дружба завжди ріже по живому,
Лишає рани, як стигмати і рубці.
Такої дружби не бажав би я нікому,
Фальшива дружба то – журавлик у руці.
Сезон пройде і полетить в краї чужинні,
Де сонця більше і дармового тепла,
Бо невідомі їй людські закони чинні,
Живе за принципом обману і тріпла.
Микола САВЧУК, 25.01.2025
155. КОЛИ ФАЛЬШИВУ ДРУЖБУ ДАРУВАЛИ
Коли від неї відвернувся світ,
Коли її камінням закидали,
Коли чоло вкривав холодний піт
Й слова образи їй услід кидали.
Коли її пошарпало життя,
Водило шляхом де в тернях стежина.
Вона повірила у світле майбуття,
І знала точно, йти вперед повинна.
Коли сміялись підло у обличчя,
Свою фальшиву "дружбу" дарували.
Вона казала: "Так не буде вічно"!
І знову всі образи пробачала.
Бо час минає швидко та невпинно,
І зрозуміла, що життя замало.
І кожну, на шляху своїм людину.
Із щирою душею пробачала.
Христина СИДОР-РОВЕЦЬКА
156. ДРУЖБУ ВАРТО ЦІНУВАТИ
Я, мабуть, ще про друзів не писала?
Життя мені їх рідко дарувало!
Хоча усім їм свою душу відкривала,
Та часто в неї «друзі» ті плювали!
Були такі, хоч прикладай до рани…
Були і ті, хто часто «легко слали»,
Та потім було дуже жорстко спати,
Бо вміли за спиною обмовляти!
Щоразу важко все переживала,
Та зла на них убогих не тримала,
Все витримати Бога я просила,
Щоб дав мені недюженної сили!
Чому із друзів вороги виходять?
На це питання відповідь знаходжу:
Всьому виною заздрість випливає,
Вона цих вірних друзів розриває…
Зсередини їх точить ненаситна «жаба»,
Бо успіхам чужим вона не рада!
І як би довго така «дружба» не тривала –
Вона приречена! Її як не бувало!
З такими друзями і ворогів не треба,
Що думають завжди лише про себе!
Так! Тяжко зраду цю переживати,
Та краще так, чим в спину ніж чекати!
Є справжні друзі, але їх лиш одиниці!
Їх дружби буде більше ніж сториця…
Не всім таких вдається зустрічати,
Тож дружбу з ними варто цінувати!
Людмила СУХАНОВА, 25.10.2022
157. ПРОХОДИМЦІ
Улесливих завжди боюсь я слів,
Таких медових, що від них оскома.
І не один випадок вже довів,
Це до добра не приведе ніколи.
Втираються в довіру лестуни,
А потім і направо, і наліво
Плетуть свої інтриги з-за спини
Та досадити прагнуть, щоб боліло!
До них вже обережно ставлюсь я
Й уважніше довгенько приглядаюсь…
Хоч зблизька роздивляюсь, хоч здаля,
Та часто об той солод обпікаюсь.
Як павутинням душу обплетуть,
Слова медові ллють надмірно в вуха…
А розібравшись врешті в чому суть,
Ти навіть на холодне будеш дмухать!
Не хочеться вже душу розкривать,
Бо в неї за добро будуть плювати,
А проходимці геть нехай ідуть!
Ще в мене є кому його давати.
Людмила СУХАНОВА, 28.08.2024
158. ТРИМАЮСЬ ЯКНАЙДАЛІ
У очі сипле перли – за спиною сміх…
Я не люблю коли мене хтось дурить,
А сам у вірності клянеться… Чи не гріх?
Як зрадити з усмішкою мудрує.
Не до вподоби, коли хтось пообіцяв,
Й про обіцянку власну забуває.
На тебе руку він зненацька підійняв,
Тебе ж ще й звинуватити бажає.
Я не люблю солодкуватих тих речей,
До тошноти улесливих, фальшивих…
І якнайдалі я тримаюсь від людей
Самозакоханих, брехливих і лукавих!
Людмила СУХАНОВА, 08.09.2024
159. ІСТОРІЯ ПРО КОРОТКУ ДРУЖБУ
Прийшовши додому, Яша почув якийсь дивний виск і писк. Зайшовши на кухню, він побачив коробку, в якій повзало маленьке чорне цуценя і тужливо скиглило.. Яша від ра-дості теж вискнув і став підстрибувати на місці. Нарешті-таки його давнішня мрія збула-ся і у нього тепер є свій собака і справжній відданий друг. Він вже давно знав, що назве свого собаку Мухтаром, як у фільмі про одну розумну і сміливу міліційну вівчарку. Яша довго тримав цуценя на руках, гладив його, розглядав з усіх боків, а потім запитав у мами якої воно породи.
- Не знаю, синку, - відповіла мама, - запитай краще у тата. Це він сьогодні, коли йшов з роботи, підібрав на вулиці самотнє цуценя.
Але виявилось, що і батько його теж нічого не знав про породу цуценяти. Наступного дня Яша пішов у бібліотеку, знайшов там книги про собак і став їх перегортати. У одній книзі він побачив фотографію з чорними цуценятами, ну прямо точнісінько як його Мух-тар. А під фотографією був напис "Цуценята німецької вівчарки".
- Ура, - вигукнув Яша - у мене буде своя розумна і красива вівчарка.
Йшов час. Цуценя підростало, його пора було щодня вигулювати у дворі. Яша на свої гроші купив йому нашийник, довгий поводок і кожен вечір виводив свого Мухтара в двір. Він гордо прогулювався з ним повз інших хлопців і часто хвалився своїм породистим со-бакою.
- Ось, дивитеся, яка у мене справжня німецька вівчарка, знаєте, яким Мухтар буде ро-зумним і сильним, коли виросте, - говорив він своїм приятелям. - Я його вивчу, а коли він стане великим, то купу медалей і нагород отримає. Я з ним в міліції бандитів ловити буду.
З кожним днем дружба між хлопчиком і його цуценям ставала все міцнішою і міцні-шою. Вони усюди були нерозлучні. Коли Яша йшов уранці в школу, Мухтар сідав біля дверей і скиглив до самого Яшиного повернення. А як тільки двері відкривалися і на по-розі з'являвся Яша, Мухтар, радісно гавкаючи і виляючи хвостом, кидався йому назустріч і намагався лизнути язиком обличчя улюбленого друга. Він був упевнений, що у цілому світі немає нікого кращого за його Яшу.
Мухтар швидко ріс, але з кожним днем ставав все більше схожим не на вівчарку, а на звичайну дворнягу. Незабаром це стали помічати і інші.
- Де ж твоя вівчарка, - насміхалися деякі хлопці з двору. - А ще говорив, що в міліцію підеш бандитів ловити. Твоя дворняга в міліції нікому не потрібна.
Кепкування дуже часто повторювалися, коли Яша виводив гуляти Мухтара. І він, не знаючи, що відповісти, готовий був від сорому провалитися під землю. Тепер він став со-ромитися свого собаки і намагався не показуватися з ним у дворі, коли там грали хлопці.
«Ось нав'язалася на мою голову ця осоружна дворняга, - думав Яша. - Кругом усі смі-ються, а мені з нею гуляти доводиться у усіх на видноті».
Тепер він часто злився на Мухтара із-за всякої нісенітниці і міг запросто за щонай-меншу помилку сильно вдарити його поводком або ударити рукою.
А Мухтар ніяк не міг зрозуміти, за що це раптом найближча на світі людина його не злюбила. Адже він же не робив нічого поганого, завжди намагався бути слухняним і ра-дувати свого друга.
- Може, я голосно гавкаю, - думав Мухтар, - або, може, не можна облизуватися язиком і виляти хвостом.
Але все, що б не зробив Мухтар, обов'язково не подобалося його другу Яші. Тепер уже Мухтар не був тим веселим і грайливим цуценям, яким був раніше, він боявся серди-ти свого друга і намагався бути тихим і непомітним.
Незабаром Яша перестав з'являтися у дворі зі своїм собакою. Тепер він вечорами хо-див вигулювати Мухтара в невеликий парк, недалеко від будинку, де їх ніхто не міг поба-чити. Так тривало недовго, до тих пір, поки в парку не стався один випадок...
Того вечора, гуляючи з Мухтаром, Яша помітив зграю незнайомих бродячих собак. Вони, голосно гавкали, бігали по парку, а потім раптом несподівано кинулися в його сто-рону. Собаки швидко наближалися, а їх злісне гарчання ставало все голосніше і голос-ніше.
І раптом Мухтар рвонувся вперед. Він вирвав поводок з Яшиних рук і, захищаючи свого друга, кинувся назустріч собакам. А Яша кинувся бігти..
Позаду себе він чув злісне гарчання, але біг не зупиняючись, і навіть не озирнувся, щоб подивитися, що ж там із його другом.
А Мухтар відчайдушно бився із цілою зграєю собак. Він знав, що їх потрібно затри-мати за всяку ціну, але сили були нерівними…
В ту ніч Мухтар залишився лежати зовсім один, в пустому безлюдному парку серед високої трави. Встати він не міг. Кожен рух приносив йому нестерпний біль. Десь проїж-джали машини, вітер шурхотів листям, і тільки одинокий місяць світив собаці в очі.
«Де він? – думав Мухтар, – чому він не повернувся? Що з ним? Чи живий? Чи зумів втекти? Може, він , так само як і я лежить під зорями і йому потрібна допомога?»
Зібравши останні сили, Мухтар повільно, завиваючи від болю, поповз по слідах свого улюбленого друга. По запаху слідів він виповз на дорогу. Сліди вели до будинків, у яких жили люди.
«Він устиг, устиг», - була остання думка Мухтара, і його очі закрилися.
А в цей час Яша спав у своїй теплій постелі. Він і не подумав, що Мухтару потрібна допомога.
Ввечері, повернувшись додому, Яша став гратися, а батькам сказав, що Мухтар десь загубився.
Тепер кожного разу, зустрічаючись на вулиці з якоюсь дворняжкою, Яша згадував той злощасний вечір і опускав додолу очі. Чомусь йому було соромно дивитися со
бакам в очі.
М. АНДРІАНОВ